Чорт зна що. Запропаща душа

Крiзь дiрки свiтилося його нещасне виснажене темно-бронзове тiло, усе вкрите подряпинами i саднами. Велика голова, здавалося, ледве трималася на тонкiй, на диво тонкiй шиi. Наблизившись, я побачив, що голова хлопчика уся вкрита гулями, нiс обiдраний, верхня губа розiтнута, як у зайця. Побачивши мене, хлопчик не промовив звичайного полiського вiтання, опустив у воду лозину i почав незручно тицяти нею в берег, очевидно, намацуючи ракiв.

– Здоров, хлопчику, що робиш? Ракiв ловиш?

– Ракiв, – пробубнiв хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.

– А ракiв багато?

– Багато!

– Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, вiд нього толку не доб’етеся.

– Що це за хлопчик?

– Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховаеться за лiс!

У кiнцi греблi вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана бiлою хусткою. Зiгнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.

– Ну, – з вiдчаем мовив Трохим, спльовуючи убiк, – пропало дiло. Клюiха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!

– Хочеться вiрити тобi в такi дурницi?

– Добре дурницi! Не знаете ви Клюiхи! Думаете, звiдки вона йде? Верст за сорок була у своеi дочки, такоi ж вiдьми, як вона.

Сто рокiв бабi, а може й бiльше, а ходить так, що й парубок не дожене.

– Чому ж ти ii називаеш вiдьмою?

– А тому, що вона з бiсом кумаеться. На кого не подивиться своiм оком, того i зурочить. а дорогу перейде – неодмiнно що-небудь станеться, або вiз зламаеться, або яка згуба буде, або худобина раптом здурiе.

Раз я вистрiлив у здорового козла, а попав у старий сосновий пень, увесь заряд всадив, жодна картечина мимо не пролетiла.

– Отже, то Клюiха винна в нашiй невдачi?

– А то ж хто? Та ви знаете, якi вона штуки робить? Минулого року, розповiдав кривий коваль з Бабинець, вийшов вiн до схiд сонця, дивиться – на лузi за його кузнею така роса лежить, мовби дощ пройшов. А вона, вiдьма, ходить i збирае цю росу в дiйницю. Ану, думае коваль, зроблю i я так, що з того вийде. Вернувся до себе, узяв якусь посудину, набрав роси i поставив у коморi.

Зазирнув туди пiзнiше, а вона повна молока, вже через край тече. Звiсно, не захотiв вiн пити таку гидоту i вилив диявольське молоко у бур’ян, а посудину розбив. Три ночi, казав, пiсля цього його щось душило. Тiльки ляже спати, вже тягнеться нечистий i налягае мов цiла копиця на груди.

Звечорiло, й ми вирiшили залягти на пагорбi та чекати на здобич. Було так тепло, що ми вирiшили навiть не розпалювати багаття.