Чорт зна що. Запропаща душа

Кажуть, що того вогню, що займеться вiд грому, нiяка сила людська загасити не може. Але людину, мабуть, так уже створено, що ii навчити важко: не встигне вибратись з одного грiха, а тут уже лiзе в другий! Та й самому Бурдюговi була вже кара за роботу в свята. Раз у недiлю вiз сiно. Тiльки, що ж? На половинi дороги – баюра. Погода була суха, дощу не було з тиждень; i вiн же сам не далеко, як годину тому, iхав цiею самою дорогою, i не було баюри. Нiчого робити: Бурдюг повернувся назад, склав сiно i тодi проiхав додому вже по-сухому.

Проте цю подiю Бурдюг хутко забув, i минулого року на Зеленi свята надумався згребти накошене до свят сiно. Було це на четвертий день свят. Поснiдавши добре вареникiв i пампушок, що лишилися вiд учорашнього дня, вiн запрiг у воза пару коней (Бурдюг був собi козак заможний) i поiхав до себе на хутiр. Ввечерi, коли за коловотором стало вже видно порох вiд череди, що поверталася з поля, а крiзь неi чути було ляскання довгого батога i знайоме гукання чередника, вся парахвiя, в якiй жив Бурдюг, вражена була дивним явищем.

Бурдюг, що завжди пестив свою пару коней i тiльки зрiдка пускав iх пiдтюпцем, тепер летiв що е духу, сам на аршин пiдскакував на возi й раз у раз парив пугою коней; а вони неслися як стрiла, i вiз торохкотiв начеб десять литовських таратайок бiгло з гори. Всi старi козаки, що сидiли собi приемно без дiла, i молодi хлопцi, граючи на дорозi в кеглi, зробили один висновок: що сталося щось надзвичайне; а деякi баби почали уже торочити, що вони самi бачили, як русалки гналися за Бурдюгом.

Смутний i невеселий приiхав Бурдюг додому, сiв у кiнцi стола й замислився. Маленький син його, довiдавшись, що приiхав батько, вбiг до хати верхи на дрючковi, але помiтивши, що батько сердитий, не насмiлився гратися, як звичайно, поставив свого безногого коня, боязко пiдiйшов до батька й мовчки заглядав йому у вiчi, немов випрохуючи ласки. Батько взяв його на руки.

– Багато, тату, бджоли наносили меду? – спитала дитина.

– Багато, – вiдповiв батько, i нi слова.

Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, i коли запашна пара борщу дiткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселiше й нарештi сказав:

– Ну, жiнко, тепер я й сам не буду i дiтям закажу працювати в свято.

І став розповiдати ось що:

– Їду, – каже, – я на хутiр. Вже минув i Гостру Могилу, i Кривоносовi Ночви; в’iжджаю у свiй лiс; аж наздоганяю двох чоловiкiв. Дивлюся: знайомi люди, макiвськi козаки.