Феноменологія духу

Оскiльки ми пiдтримуемо цi обидва елементи в iхнiй безпосереднiй едностi, то, власне, саме тямi належить поняття сили, — поняття, яке мiстить рiзнi елементи як рiзнi: адже самi по собi вони не повиннi бути рiзними, тобто рiзниця iснуе лиш у мисленнi. Іншими словами, в поданому вище утверджено тiльки поняття сили, а не ii реальнiсть. Фактично сила – це незумовлено загальне, що е в собi точнiсiнько таким, яким воно е для когось iншого, тобто те, що мiстить у собi вiдмiннiсть, бо вiдмiннiсть – це не що iнше, як буття-для-когось-iншого.

Отже, щоб сила була у своiй iстинi, вона повинна цiлковито вивiльнитися вiд мислення i утвердитись як субстанцiя цих вiдмiнностей, тобто, по-перше, як уся ця сила, що, по сутi, лишаеться в собi i для себе; по-друге, як ii вiдмiнностi, що стають субстанцiйнi, або як моменти, що iснують для себе. Отже, сила як така, або притлумлена сила, стае таким чином для себе одним, що вiдкидае, в очах якого розгортання матерiй – це ще одна сутнiсть, що iснуе, тож у такому разi утверджено два рiзнi незалежнi аспекти. Але сила – це ще й цiле, або лишаеться тим, чим вона е згiдно зi своiм поняттям, а саме: цi вiдмiнностi лишаються чистими формами, поверховими зникущими моментами. Водночас вiдмiннiсть мiж власне силою, тобто притлумленою силою, i силою як розгортанням неналежних матерiй не iснувала б узагалi, якби вони не мали свого буття; тобто сили б не було, якби вона не iснувала в такому протиставленнi. Проте iснування способом, для якого характерне таке протиставлення, означае не що iнше, як те, що обидва моменти водночас i самi незалежнi. Тож тепер нам i слiд розглянути процес, у якому цi обидва елементи постiйно набувають незалежностi, а потiм знову скасовують ii. Як дивитися загалом, стае очевидним, що цей процес – не що iнше, як процес сприйняття, в якому обидвi сторони – i перцепiент, i сприйняте водночас, – передусiм единi та неподiльнi як осягання iстини, але при цьому кожна сторона ще й вiдображена в собi, iснуе для себе. В даному випадку цi обидвi сторони – моменти сили; вони теж iснують у едностi, коли та еднiсть, постаючи як середня ланка двох крайнощiв, що iснують для себе, завжди розпадаеться на цi самi крайнощi, що тiльки завдяки цьому й iснують. Таким чином, процес, який ранiше видавався самознищенням суперечливих понять, мае тут ще й об’ективну форму i е рухом сили, результатом якого е незумовлене загальне, що набирае подоби необ’ективного, або внутрiшнього речей.