Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга

Проте в моiй душi – мов живчик, немов збудник молодоi енергii й цiкавостi до життя – бринiла почута в моему домi у день престольного празника мелодiя, що таiла в собi сподiвання великого свята, яке неодмiнно мало проникнути крiзь просяклу тривогою глибiнь часу й перетворити почуття страху перед всесвiтнiм розiп’яттям на стан воскресноi полегшi, осяяний якщо не живильним дотиком любовi, то ще сильнiшим почуттям – тугою за коханням; i я вiрив, що «прийде ще час, коли…». У тому станi солодкого очiкування найвеличнiшого дива прийшла до мене звiстка з дошки оголошень у центрi мiста: «У примiщеннi театру «Gwiazda» вiдбудеться спiльне ревю «Танго» у виконаннi музичних гуртiв Яблонського й Гумiнiловича за участю неперевершеного дуету Богдана Весоловського й Ренати Яросевич».

Й коли прибиральниця готувала театральну залу для вистави, я пробрався досередини й у суфлерськiй будцi ждав очiкуваного дива.

…Конферансье запросив на сцену трiйко музикантiв – пiанiста Яблонського зi Львова, коломийського акордеонiста Кос-Анатольського i скрипаля Середжука з Космача, й коли прозвучали вступнi акорди, до зали полився той самий спiв, що долунював колись до мене, як менi здавалося, з-пiд веселки над Шпаевською горою; пiдсилений музичними акордами, видобутими з пiанiно й акордеона i пронизаний срiблисто-синьою мелодiею, стягнутою зi струн скрипки смичком, який кожною своею волосинкою творив особливий вiдтiнок пiснi, що спливав з уст спiвачки благанням: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрiнутись ще раз» – i на словах «у вечiр, як зiрки засяють в небi» спiв злетiв найвищими октавами у найвитворнiшiй фiоритурi, схожий на зiль кавказьких ашугiв, коли мелодiя зливаеться з ii луною, – тiльки так я можу нинi визначити чар того спiву, в якому поедналося пiзнане почуття кохання з болiсним передчуттям його втрати.

Й коли Рената закiнчила куплет словами «останнiй вечiр, останнiй раз» i згас ii чарiвний голос у мiнорному фiналi «погас останнiй вже промiнь сонця, сумним акордом скiнчився день», Бодьо, протестуючи, вибухнув вальсом «Усмiх твiй таемничий все мене так манить, чи до щастя вiн кличе, чи зi щастя вiн кпить…».

І вiдповiла йому Рената куплетом, в якому забринiв тон щойно пригаслоi надii: «Усмiх твiй таемничий мое серце закляв – каже тужити, та кохання створити вже не можеш нi ти, анi я…» Тодi Бодьо пригорнув кохану до себе, нiби рятував ii над проваллям безнадii, й обое попливли у ритмi танго, малюючи всупереч сумнопрощальнiй пiснi образ живого кохання.