Коли молот зустрічається з ковадлом

 – «Це, певне, тiльки в потязi люди за декiлька годин стають настiльки близькими», – проте водночас те слово вiдбилося свiтлим спогадом з дитинства, i дiвчина аж стрепенулася.

– Анi светра, анi дощовика, анi парасольки… Коли я збиралася вчора ввечерi, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.

– У мене десь був запасний дощовичок, – жiнка почала ритися в однiй iз сумок, вивертаючи майже весь ii змiст.

– Дякую, але це зайве, – дiвчина здивувалася такiй турботi малознайомоi жiночки.

– Та годi тобi, – панi Марiя вже витягла поношений полiетиленовий плащ-накидку, i, очевидно, не збиралася здаватися, – вiн, правда, трiшки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.

До купе тихо зазирнула провiдниця.

«Через 20 хвилин прибуваемо до Луцька», – повiдомила вона.

– 20 хвилин?! – стрепенулася панi Марiя. – Ой, Боже, а ще ж зiбратися треба, – жiнка заходилася будити синiв, якi неохоче прокидалися i ледве розплющували оче- нята.

Антон i Андрiй, чи Андрiй i Антон (Оля весь час плутала iх iмена) вередували i не поспiшали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала iх у теплий одяг зi швидкiстю, не меншою за швидкiсть вiтру за вiкном.

Потяг трохи збавив темп руху, тож дiвчина мимоволi замилувалася скромним, проте ошатним мiстом. Їi сусiдка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом iз хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорi й одночасно напучувала синiв на якiсь високi iстини. Спостерiгаючи за ними на перонi, Оля знову всмiхнулася, нiжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.

«Цiкаво, де ж моя мати?» – промайнуло в ii головi. – «Чому ця жiнка за двi години подiлилася бiльшою кiлькiстю тепла, анiж мама за останнi десять рокiв?»

Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля вiдчула, що знову впадае у прiрву вiдчаю, тож заплющила очi й зробила глибокий вдих. Раптом ii погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увiпхнула iй у валiзку Леська, мовляв, буде що почитати в потязi. Сама ж Оля перегляд журналiв нiколи не називала читанням, бо для дiвчини читання було майже святим заняттям.

Вона скромно зараховувала себе до тiеi невеликоi кiлькостi своiх однолiткiв, якi умiють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовнi романи. У своi неповнi двадцять один рiк дiвчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку ii подруги, було даремною тратою дорогоцiнного часу. «Краще б хлопця собi завела», – весь час торочила.