Коли молот зустрічається з ковадлом

Урештi-решт дiвчина здалася i потяглася за слухавкою, а неперевершений «Aerosmith» уже доспiвував другий куплет, коли смартфон нарештi опинився в ii руцi.

«Викликае Анна», – свiтилося на екранi.

Уже вдруге за сьогоднiшнiй день в Олi все стиснулося всерединi. Усi почуття, пережитi в кав’ярнi, повторилися в точнiсiнько до останнього нервового iмпульсу. І чому саме сьогоднi? І Анька, i Артур в один день?

Вдихаючи повiтря, дiвчина подумала: може, Леська таки мае рацiю, i врештi-решт варто вилити усi наболiлi думки i сестрi, i колишньому? Пальчик дiвчини завмер бiля зображення зеленого телефончика, але буквально за секунду до того, як вона натиснула на екран, «Aerosmith» раптово стих i мобiльний замовк.

Оля нiби й засмутилася, бо саме зараз перший раз за пiв року вона була готова вiдповiсти Аннi за ii вчинок, але не встигла. Хоча глибоко в душi маленька беззахисна дiвчинка в нiй радiла, що не доведеться одягати боксерськi рукавицi, для того, щоб нанести удари молодшiй сестрi. Отака частинка ii душi, ця маленька дiвчинка всерединi Олi, нiяк не хотiла дорослiшати, вступати у конфлiкти i дуже любила поступатися.

Вона заплющила очi i почала глибоко дихати. Так радили робити в однiй iз книжок з психологii, якi дiвчина любила брати у студентськiй бiблiотецi. Намагаючись прислухатися до свого дихання, вона аж здригнулася, коли «Aerosmith» знову заспiвав свою мелодiю. Оля розплющила очi, вирiшивши, що цього разу вона вже не буде вiдкладати розмову: «Раз Анька так надзвонюе, то нехай тодi на себе й нарiкае».

Але ii здивуванню не було меж, коли на екранi вiдобразився незнайомий номер. Подумалося: невже сестра дзвонить iз чужого мобiльного? Уже не вагаючись, Оля нарештi вiдповiла.

– Слухаю, – в повнiй бойовiй готовностi мовила дiвчина.

– Короленко Ольга Володимирiвна? – почувся досить м’який чоловiчий голос.

– Так? – хоч голос чоловiка був приемним, але офiцiйний тон змусив дiвчину насторожитися.

– Мене звати Олег Петрович Середа, я нотарiус. Дзвоню вам з приводу вашоi родички, Ярини Іванiвни Левицькоi.

– Так!

– Декiлька днiв тому Ярина Іванiвна померла.

– Що? – (Хiба можна так офiцiйно, без жодного вступу i пiдготовки?)

– Приймiть моi спiвчуття!

Дiвчина не могла вичавити з себе анi слова. Хоч iз бабцею Яриною вона вже давно не бачилася, але ця новина змусила серце стиснутися вiд смутку, бо щойно у неi безжально вiдiбрали не найяскравiший, але все-таки шматочок дитинства.