Коли молот зустрічається з ковадлом

Оля завмерла, а через вiдмiряну старим годинником хвилину знову приступила до своеi справи. Та все марно – записник рухався так повiльно!

«Треба висмикнути швидко, наче скатертину з-пiд склянки!»

Ця iдея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Анi, яка не очiкувала рiзких манiпуляцiй, скотилася з подушки i гепнулася лобом прямо об стiну.

– Ти геть здурiла?! – Аня ошелешено пiдвелася i стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого iдiотського бойфренда?

– Пробач, я випадково!

– І що це таке? Що за книжечка? – нiч була мiсячна, Анна одразу ж розгледiла записник у руках у сестри.

– Нiчого, – Ольга притисла щоденник бабцi Ярини до грудей.

– Покажи, – Аню це не зупинило, i вона потяглася до записника, – менi ж цiкаво, через що я отримала по головi.

– Це стара рiч, iз нею треба дуже обережно, – Оля досi не випускала щоденника iз рук.

– А я що, гатитиму ним об стiну, як ти моею головою?! – Аня таки вирвала записник iз рук сестри i зацiкавлено оглядала його вмiст.

– Це щоденник бабцi Ярини!

– І звiдки вiн у тебе?

– Довга iсторiя.

– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, i не встигла ще нiчого вiдповiсти, як та потяглася до свого рюкзака й дiстала звiдти потужного лiхтарика.

– Нi, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собi записника, але Аня перехопила його з однiеi руки в iншу i сховала за спиною.

«Дражниться, як у дитинствi!»

– Тобто ти його пiд подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?

– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.

– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.

Аня розгорнула записника на першiй сторiнцi.

– Дай сюди! – Ользi нарештi вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нiчого тут не второпаеш.

– Атож, – посмiхнулася Аня.

– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, нiби кiт, який об’iвся сметани.

– Не сметани наiвся, а обдовбався валерiанкою.

– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля i почала читати.

«Осiнь 1942

Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довiдався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при свiтлi каганця, то, мабуть, засмiяли б… або ще гiрше, певне б насварили. Хоча, може, й нi. Нинi смiх – то е рiдкiсне явище, кругом тiльки страх. Люди призвичаiлися жити в страху.