Коли молот зустрічається з ковадлом

Усю дорогу назад хлопець i дiвчина iхали мовчки, вслухаючись лише в шум автомобiля та черговий хiт гурту «Океан Ельзи».

– Баба Мотря казала, що ти завтра вже iдеш… – Назар наважився порушити тишу вже тодi, коли дорога повертала на Любомирiвку.

– Угу… А що менi тут робити?

– А чого так скоро? Вiдпочила б тут трохи. Сходила би в лiс за грибами, на Свiтязь з’iздила, а в крайньому випадку на лiсове озеро, там дуже класно.

– Мiсцева природа вражае, але менi, мабуть, легше в нетрях мiста.

– Атож, ти ж мiщанка-киiвлянка, в селi тобi, певно, не комфортно, – всмiхнувся Назар.

– Не правда! – дiвчину чомусь образили слова Назара. – Якщо не пам’ятаеш, то в дитинствi ми майже кожне лiто тут були!

– Почекай, ти ж сама щойно сказала щось там про нетрi мiста.

– То я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобiль бiля двору.

Дiвчина сама вiдчула, як по-дитячому пролунала ця фраза i, пирснувши зо смiху, витягла телефон iз USB-отвору автомобiля.

– Дякую, що зарядив телефон!

– Нема за що, – Назар визирнув iз вiкна. – Коли буде час, кидай своi нетрi та приiжджай сюди.

– А нагадай-но менi, ти хiба сам тепер не у мiстi живеш? – кинула Оля, вiдчиняючи хвiртку.

– А ти молодець, – знову засмiявся юнак, – ну бувай, мiщанка-киiвлянка, – машина гаркнула i помчала геть, здiйнявши за собою стовп куряви.

«Теж менi кавалер-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь i задирака, от вiн хто».

Дiвчина дiстала ключi, але помiтила, що дверi не замкненi. Перше, що iй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорiя не пiдтвердилася. Оля помiтила дерев’янi щiпки на порозi.

«Хтось удерся у дiм!» – ця думка пронизала ii, мов електричний струмiнь. Дiвчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчi сусiди аж через кiлька хат!»

Оля спробувала вчинити найбiльш логiчно: дiстала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозi ii дому тяжко i незграбно обпершися об одвiрок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зi смороду з перегаром.

– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловiк протяжно вiдригнув i навiть не вибачився.

– Я… – Оля була шокована, та i не дуже iй хотiлося на- вiть спiлкуватися з людиною напiдпитку, не те що спере- чатися.