Коли молот зустрічається з ковадлом

Дiвчина притисла ключа до грудей i озирнулася навсiбiч, зрозумiвши, що бiльше нiкуди тiкати.

У дверi гепали так сильно, що вони мало не злетiли з петель. Оля мiцно стисла ключа в кулацi й приготувалася прийняти бiй, а потiм… розплющила очi.

Дiвчина опритомнiла у лiжку, в хатинi бабцi Ярини. Яскраве свiтло струменем лилося в кiмнату, а старий годинник рiвненько поцокував, вiдмiряючи час. Оля спокiйно зiтхнула.

«Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в ii головi.

Але вранiшнi роздуми перервав голосний стукiт.

– І кого це принесло? – на змiну страху прийшло роздратування, Оля нарештi вискочила з лiжка i босонiж попрямувала до вхiдних дверей. Пролунало чергове стукотiння.

Дiвчина визирнула у вiкно i побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з iншого боку. Це ще бiльше роздратувало Ольгу.

– Добрий ранок, дитинко! – радiсно i швидко проговорила бабця, коли Оля нарештi прочинила дверi.

– Та нi, – Оля продовжувала мружитися вiд слiпучого сонця, тому ii «та нi» виглядало дуже неправдоподiбно.

– Пам’ятаеш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кiлька хат.

– А, звiсно, – вичавила з себе посмiшку дiвчина, – ви бабуся Назара?

– Так, так, – закивала старенька.

– То, може, зайдете? – Оля не дуже хотiла когось бачити i з кимось спiлкуватися, та все ж вирiшила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозi.

Бабця моторно проскочила до веранди i присiла на кушетку, а перед тим тицьнула дiвчинi в руки тарiль, прикритий красивим чистим рушником.

– На, спробуеш бабиних пирiжечкiв, щойно напекла.

Дiвчина подякувала, розумiючи, що вiдмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав iз мисчини, був просто божественним.

– Ну, як ти тут? Облаштовуешся?

– Та я ненадовго, завтра вже iду додому.

– Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

Оля знизала плечима. Що вiдповiсти старiй, вона не знала. Цей будинок навiяв на неi спогади, але не бiльше того.

– А ви як поживаете? – перевела розмову в iнше русло дiвчина.

– А що я, дитинко… Старiсть е старiсть… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше i менше нас стае. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поiхати, тре’ машину наймать. Нiчьо i нiкого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краем хустки сльозинки, що заблищали в ii очах.