Коли молот зустрічається з ковадлом

– Пам’ятаю, вибачте за затримку, скоро принесу!

Чолов’яга попрямував до свого мiсця, щось iще бурмочучи собi пiд носа. Проте щойно вiн зайшов до свого купе, Ілля знову забув про нього, його каву… Знову намагаючись не розхлюпати рiдину зi склянки, юнак попрямував у купе до рудоволосоi дiвчини.

Поправивши комiрець, вiн смикнув ручку. Дiвчина сидiла на тому ж мiсцi, вичитуючи новини з екрану смартфона.

– Будь ласка, ваша кава, – юнак поставив гарячу рiдину на стiл.

– Дякую, – дiвчина потяглася за сумочкою, – скiльки я винна?

– О, це за рахунок закладу!

– Якого ще закладу? – засмiялася рудоволоса.

– Ну… потяга за напрямком «Киiв-Пасажирський – Ковель». (Їi смiх просто зачаровуе!)

– Зрозумiло.

– Я… – Ілля зам’явся, чи варто флiртувати з людиною, яку бiльше не побачиш, точнiше вiн би не проти, але руденька, певно, не захоче. Тож вирiшив усе-таки вiдступити i не починати штурму фортецi.

– Смачного! – i позадкував до дверей.

– Так, може, якщо пригощае заклад, то ти приеднаешся до мене?

– Тобто? – невже це вона щойно запропонувала?

– Поп’еш зi мною кави, бо самiй менi якось не в прикол.

«Та зберися вже ти!» – лунало в головi юнака.

– О, та я залюбки, – хлопець кокетливо i трохи незграбно прочинив дверi. – Кави? Чи, може, щось мiцнiше?

– Нi, мiцнiшого не треба, я не п’ю.

– Зрозумiло. Тодi зроблю собi теж кави, i повернусь.

Дiвчина лише мовчки кивнула.

– До речi, мене звуть Ілля.

– А я – Аня.

Юнак ще раз досить безглуздо усмiхнувся i зачинив дверi.

Із сусiднього купе визирнув лисуватий чолов’яга i пильно поглянув на провiдника, мовляв, де моя кава.

– Зараз несу, – промовив юнак пасажировi. Минаючи коридор, вiн подумав, що його робота мае купу недолiкiв, але, як не крути, в нiй е i значнi переваги.

* * *

Тiкаючи вiд нiчного кошмару, Оля вiдкинула ковдру i сiла на лiжку. Кiлька секунд дiвчина безпорадно клiпала очима i намагалася розгледiти в мiсячному свiтлi навколишнi обриси.

Нарештi, зачувши порухи стрiлок старого настiнного годинника, який, незважаючи на свiй поважний вiк, так само монотонно i ретельно вiдокремлював минуле вiд майбутнього, дiвчина остаточно повернулася до реальностi.

– О, Боже, – вихопилося у дiвчини. Вона перевернулася на iнший бiк i спробувала знову заснути, але сну не було. Вiн покинув ii в той момент, коли був найбiльше потрiбен.