П’ятеро

У Марусi всi дiти смiялися; збiгалися, шкутильгали, повзли до неi вiдразу, немов це була давня знайома i на неi чекали весь ранок. Я залишив ii десь на табуретi з цiлою юрбою довкола, запис закiнчив сам, i весь час чув з тiеi кiмнати гамiр, метушню, писк, заливистий дитячий регiт, немов це був не пiдвал, немов дiйсно е на свiтi зеленi галявини i запах бузку i сонце над головою…

– Не знав, – сказав я, коли ми закiнчили, – що ви така бонна.

Вiд ii колишнiх нервiв i слiду не залишилось; вона весело менi вiдповiла:

– Дiти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулицi, нянi часто лякаються.

Мати нещодавно просила мене не чiпати руських дiтей, а то ще подумають, що я даю iм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газетi, що така чутка гуляла десь Бессарабiею).

Ми знову сидiли у дрожках; за статутом того часу, я обiймав ii за стан. Уже сутенiло; раптом вона потягнула мою руку, що ii обiймала, щоб стало ще тiснiше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя i шепнула:

– Хочете, вiдпочинемо вiд жидiв? І вiд багатих, i вiд бiдних? Їдьмо зi мною сьогоднi ввечерi до Руницьких; Олексiй Дмитрович просив i вас привезти – вiн тiльки нас двох i не боiться.

А ви його?

– Гм… побоююсь, – чесно зiзнався я, i раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогоднi вийшла трагедiя з мамою? Тому що трагедiя була, це ясно: вiдгонило на всю квартиру Есхiлом, Софоклом i Еврипiдом.

Вона, пiдтверджуючи, завзято закивала головою:

– Шматки летiли.

Ще Самойло прийшов вчасно, мама i його на допомогу покликала!

– Я не пiдозрював, що вгорi у предкiв сум’яття… О, Марусю: невже е загроза, що тебе вихрестять i – як це сказати – приймуть у командний склад Добровiльного флоту?

Вона задерикувато дивилася менi в обличчя, близько-близько, i смiялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулицi лiхтарiв:

– О нi, цього мати не боiться; вона розумна, вона усе знае.

– Що «усе»? Не лякайте мене.

– Все, що зi мною буде.

І що я, зокрема, i не вихрещусь, i не вийду замiж за моряка з Добровiльного флоту.

– Чого ж вона боiться?

– Мама, по сутi, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз i назавжди заведений лад.

– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя мое, ваше буття зветься катавасiя, а не заведений лад.

– Значить треба, щоб i в катавасii була система, без несподiванок i без нових елементiв; i взагалi це не ваша справа.