П’ятеро

Пiсля першого i другого актiв партер i ложi ще вичiкували, що скаже вища законодавиця-гальорка, i тiльки за ii сигналом починали бурхливо плескати; але зараз самi свавiльно загримiли i ложi, i партер. Незчисленну кiлькiсть разiв виходив кланятися увесь склад, потiм Мона Ванна з Принцивалле, потiм Мона Ванна одна у своiй чорнiй оксамитовiй драпiровцi. Раптом з гуркоту оплескiв випала головна нота – замовкла з обох бокiв бiчна гальорка: знак, що готувалася вища мiра трiумфу, доти ледь не винятковий привiлей iталiйських спiвачок i спiвакiв – студенти порснули до партеру.

Інша публiка, не припиняючи плескати в долонi, обернулася в очiкуваннi; розмальована завiса знову пiднялася, але ще нiкого не було на сценi – там теж очiкували найвищого виходу юностi. За секунду по всiх проходах ринули вперед синi сюртуки та сiрi тужурки; пам’ятаю, попереду всiх по середньому проходовi семимильне крокував величезний грузин, з виразом обличчя дiловим, серйозним, грiзним, немов на барикаду. Пiдiйшовши до самого оркестру, вiн сунув кашкета пiд пахву i неспiшно, можливо, й не дуже голосно, з великою упевненою гiднiстю мiрно й чiтко тричi сплеснув у долонi («немов султан, що викликае з-за решiтки прекрасну Зюлейку»[7 - Зюлейка – популярне iм’я для героiнi схiдноi i псевдосхiдноi любовноi лiрики. ], так сказали наступного дня в однiй з газет). І тiльки тодi, на призовний поклик падишаха, вийшла з-за лаштункiв прекрасна Зюлейка; я бачив, у неi по-справжньому тремтiли губи, i спазми ридань пiдкочувалися до горла; навкруги здiйнялася неймовiрна буря; двое капельдинерiв вибiгли з-за лаштункiв прибирати кошики з квiтами, щоб очистити поле для того, що тодi вважалося дорожчим за квiти: на сцену полетiли м’ятi, вицвiлi, з облупленими пiддашками голубi кашкети. Позаду студентiв стояли пристави й околодочнi, всi як один iз двома бородами на грудях; вигляд вони мали доброзичливий, дозвiльний, велично-святковий, який пасував палкому кришталю, позолотi, карiатидам, червоному оксамиту крiсел i бар’ерiв, парадному одягу хлiбних експортерiв та iхнiх чорнооких дам, усiеi пишностi безтурботноi ситоi Одеси. Я озирнувся на Марусю: вона була до нестями вiд щастя, але дивилася не на сцену, а на студентiв, смикала матiр за роздутi бiля плiч рукави i показувала iй, мабуть, своiх найближчих друзiв у натовпi синiх сюртукiв i сiрих тужурок, називаючи iмена; якщо правильно пам’ятаю – до двадцяти, а то й бiльше, поки не поповзла зi стелi, теж велично, пожежна завiса.

ІІ.