П’ятеро

Солом’яний капелюх чоловiчого крою у виглядi тарiлки, завжди погано приколотий i зсуваний вбiк, причому носiйка час вiд часу пiдштовхувала його на мiсце вказiвним пальцем; блузка того крою, котрий тодi називався англiйським, з високим вiдкладним комiром i з краваткою, що пропускалась у кiльце, – але часто без краватки i без кiльця: спiдниця на кнопках збоку, але принаймнi однiеi кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обiрваними шнурками, що переплiталися не через тi гачки, що треба, i на черевиках семиденний порох усiх степiв Чорномор’я; над усiм цим iнколи окуляри у дротянiй оправi, i майже завжди рожева печатка хронiчного нежитю.

– А ти не смiйся, – вичитував менi приятель, колишнiй мiй однокласник, котрого потiм повiсили пiд Петербургом на Лисячому Носi[65 - Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом iз ще шiстьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Пiвнiчноi областi».

– Юдит? – розсмiявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ход? подивiться. Найголовнiше в людинi – хода: ii не переодягнеш. Юдит крокувала, а цi бiжать.

«Бiжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язицi. Немов з побуту випали всi iншi темпи й засоби перемiщення: «передати записку? Я бiжу». «Забiгла провiдати Осю, а його дома немае». Навiть у рiдкiснi хвилини розкошi: «Сьогоднi ввечерi йде в театрi ‘‘Вiзник Геншель’’[66 - «Вiзник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’еса Герхарта Гауптмана.

Але той приятель мiй в одному принаймнi не мав рацii: я не смiявся, скорiше бентежився. Одного ранку у глухiй алеi парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла менi назустрiч з юнаком у косоворотцi i, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тiльки стишили голоси.

* * *

Ще в одному сенсi починала псуватися наша весна. Розповiдаючи про ту нiч у «трупарнi» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову.