П’ятеро

Вона подивилася на мене з непiдробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять рокiв стрибаю на однiй нозi.

– Це ж не кар’ера. Писати можна ще рiк, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мiй чоловiк) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тiльки не можна ж бовтатися людинi у повiтрi без справжнього заробiтку.

Я було став доводити кориснi якостi мого ремесла, але вiдчув, що не допоможе йому захист; в ii уявi про соцiальнi сходини просто не було для нього щаблини; за старих часiв, кажуть, так дивилися всi поряднi люди на акторiв; або, можливо, це проявився атавiзм еврейський, i мое заняття здавалося ii чимось на кшталт професii меламеда[27 - Учитель (iдиш).

], за яку береться людина тому, що нiчого iншого не знайшлося. Я кинув апологiю i перейшов у наступ:

– Вiдвертiсть за вiдвертiсть. Я знаю двох ваших дiтей: цю старшу панянку i Серьожу. Скажiть: як у них прищеплюються вашi розсудливi поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це iнша рiч.

Вони моi дiти; я скорiше на дах гуляти полiзу, нiж стану iм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного поколiння повторюеться трагедiя батькiв i дiтей, i завжди одна й та сама: саме те, що проповiдують батьки, одного чудового дня виявляеться дiтям остогидiло, разом i батьки остогидiли. Дякую, не хочу.

«Розумниця панi», подумав я, i вирiшив, що цiкавiше вечiр, нiж з нею, я не проведу.

Ця сiм’я мене вже зацiкавила; я почав розпитувати ii про дiтей, вона радо розповiдала, хвилинами iз такою вiдвертiстю, яка вiд iншоi людини мене б рiзонула, якби не виходило в неi це все «любенько».

Мiж танцями пiдбiгла до нас Маруся; сказала менi, вказуючи на матiр: «бережiться, вона справжня демi-в’ерж[28 - Напiвдiва (фр.).] – зачарувати зачаруе, а на роман не погодиться»; i тут же повiдомила матерi: «весь вечiр танцюю з Н.

Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподiваюсь, що м’якi, дряпати не будуть», – i втекла.

– Вiд слова не стане, – сказав я втiшно, думаючи, що Анна Михайлiвна знiтилася вiд конкретностi цього прогнозу: але це ii зовсiм не збентежило.

– У дiвчат цього поколiння, що слово, що дiло – рiзниця iх не лякае.

– А вас?

– Кожна мати за своiх дiтей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю.