Дороті та Чарівник у Країні Оз

Але Доротi, побачивши подив чоловiка iз зiркою, вiдповiла:

– Це тремтiння землi. Пiд час цього землетрусу утворилася велика трiщина, i ми провалилися в неi – кiнь i коляска, i все разом… камiння розсипалося й впало разом iз нами.

Чоловiк iз зiркою розглядав ii своiми спокiйними, невиразними очима.

– Дощ iз каменiв завдав великоi шкоди нашому мiсту, – сказав вiн. – І ми притягнемо вас до вiдповiдальностi за це, якщо ви не зможете довести свою невиннiсть.

– Як ми можемо це зробити? – запитала дiвчинка.

– Я не готовий вiдповiсти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повиннi зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром вiдкрие нам всю правду.

– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Доротi.

– Я поведу тебе до нього. Ходiмо!

Вiн рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Доротi, впiймавши Еврику, полiзла в коляску. Хлопчик сiв бiля неi й сказав:

– Ньо, Джим!

Жителi Скляного мiста розступилися перед коляскою, а потiм усiм натовпом покрокували слiдом. Вони повiльно йшли вулицями, поки не опинилися на широкiй площi, в центрi якоi височiв скляний палац iз вежою посерединi та чотирма високими шпилями по кутах.

III. Прибуття Чарiвника

Вхiд до скляного палацу був досить широкий, коляска заiхала всередину досить легко, i дiти опинилися в чудовому залi з дуже високою стелею. Натовп ввалився слiдом за ними й розташувався вздовж стiн, залишивши в серединi кола тiльки коня, коляску й чоловiка iз зiркою.

– Покажись нам, о Гвiг! – голосно покликав той.

Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася бiля пiдлоги, потiм пiднялася до стелi, вiдкривши присутнiм дивну фiгуру на скляному тронi, яка виникла невiдомо звiдки прямо пiд носом у Джима. Людина, котра сидiла на ньому, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших мешканцiв цiеi краiни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловiка зовсiм не було, зате на головi, обличчi та тильному боцi долонь росли гострi шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд.

Почувши смiх, Чарiвник змiряв дiвчинку холодним поглядом, який миттево протверезив ii.

– Як ви посмiли непроханими вторгнутися до заповiдноi Землi листелюдей? – суворо запитав вiн.

– Ми це зробили не по своiй волi, – вiдповiдала Доротi.

– Як ви посмiли зловмисно обрушити на нашi оселi руйнiвний дощ з камiння? – продовжував той.