Дороті та Чарівник у Країні Оз

– Як дивно! – вигукнула Доротi, насилу переводячи подих.

– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Доротi, озирнувшись, виявила, що ii улюблениця теж гуляе по повiтрю поблизу даху.

– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’ешся!

– У мене ж дев’ять життiв, – промуркотiло кошеня, роблячи коло по повiтрю i повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю пiд загрозу, бо не зможу впасти, навiть якщо захочу.

– Тебе тримае повiтря? – здивувалася дiвчинка.

– Ти хiба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межi даху.

– Чудеса! – зрадiла Доротi.

– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неi вражений цим дивним явищем.

– А раптом ми теж можемо ходити по повiтрю? – припустила дiвчинка.

Зеб здригнувся i вiдсахнувся.

– Я б не наважився, – сказав вiн.

– Може, Джим спробуе? – запропонувала Доротi, озирнувшись на коня.

– Може, так, а може, й нi, – вiдповiдав Джим.

 – Я достатньо наперекидався в повiтрi, менi й на даху добре.

– Ми ж не впали на дах, – мiркувала дiвчинка. – Ми парили в повiтрi. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самоi брукiвки без будь-якоi небезпеки. Он Еврика, дивiться, прекрасно ходить по повiтрю.

– Еврика важить пiв фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пiв тонни.

– Ти важиш не так багато, як хотiлося б, Джим, – похитала головою дiвчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.

– Що робити, я старий, – зiтхнув кiнь, похнюпившись.

 – Я мало хорошого бачив у життi, до того ж у минулому менi довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстiти.

– Зате тепер вiн iсть за трьох, нiби надолужуе втрачене, – вставив хлопчик.

– Я iм? Щось не пригадую, щоб я сьогоднi снiдав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.

– Нiхто з нас не снiдав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базiкати про iжу, коли нам загрожуе небезпека.

– Немае небезпеки страшнiшоi за голод, – знову пирхнув кiнь, пропустивши повз вуха докiр свого юного господаря.

 – Хотiв би я знати, чи росте в цьому дивному мiсцi овес, а якщо росте, то скляний вiн чи нi?

– Звичайно, нi! – вигукнула Доротi. – Я бачу околицi мiста, сади й поля – нам би тiльки дiстатися до землi!

– Тож чому вам не зiйти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кiнь, i дуже хочу молока.

– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дiвчинка, повернувшись до товариша.