Маленькі жінки. II частина

Перед його внутрiшнiм поглядом стояли страшнi бачення ошпарених рук, вiн боявся почути несподiвану звiстка про важку втрату i вiдчував таемний жах при думцi про гостя в саду.

– О Джон, я так втомилася, менi так жарко, i я така сердита i засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи менi, або я помру! – i змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловiку солодкий, у прямому сенсi слова, прийом, оскiльки ii фартух був окроплений варенням так само, як i пiдлога.

– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, нiжно цiлуючи верхiвку маленького чепчика, що сидiв зовсiм криво на цiй чарiвнiй голiвцi.

– Так! – i Мег вiдчайдушно заридала.

– То що ж сталося? Скажи менi швидше. Не плач, я винесу все, тiльки не твое мовчання. Говори ж, любов моя.

– Дж… джем не густiшае, i я не знаю, що робити!

Джон Брук тодi засмiявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронiчний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволi усмiхнувся, почувши реакцiю Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитiй горем Мег.

– І це все? Викинь його у вiкно i забудь. Я куплю кiлька кварт готового джему, якщо хочеш, тiльки, Бога ради, не влаштовуй iстерику. Я привiв до обiду Джека Скотта i…

Джон не договорив, бо Мег вiдштовхнула його й, трагiчно заломивши руки, впала на стiлець, вигукнувши так, що в голосi ii змiшалися роздратування, докiр i жах:

– Гiсть до обiду, а все догори дригом! Джон, як ти мiг це зробити?

– Тихiше, вiн в саду! Я зовсiм забув про проклятий джем, але тепер вже нiчого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслiдки цiеi ситуацii.

– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати менi сьогоднi вранцi. І мав згадати, як я буду зайнята сьогоднi, – продовжила Мег, бо навiть голубка може клюнути, якщо почати наiжачувати iй пiр’ячко.

– Вранцi я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрiлися пiсля роботи. А хiба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала менi приводити друзiв, коли хочу.

– Сподiваюся, що не зробиш! Зараз же вiдведи його геть, я не можу вийти до нього в такому виглядi, а в будинку немае нiякого обiду.

– Менi це подобаеться! А де яловичина i овочi, якi я послав додому, i пудинг, який ти обiцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонноi комори.