Маленькі жінки. II частина

Ти ж теж не погодилася б дозволити цьому порядному хлопцю змучити себе роботою до смертi тiльки через те, що нiкому трохи пiдтримати його?

– Звичайно, але я не розумiю, навiщо тобi мати сiмнадцять жилетiв i незлiченну кiлькiсть краваток та ще й купувати нового капелюха щораз, коли iдеш додому. Гадала, перiод дендизму в тебе вже позаду, однак ти раз у раз повертаешся до нього по-новому. Зараз ця мода робити iз себе страховисько – голова, як жорстка щiтка, тiсний жакет, помаранчевi рукавички й черевики з грубими квадратними носами на подвiйний пiдошвi.

Будь це калiцтво принаймнi дешевим, я промовчала б, але ж воно коштуе чималих грошей, а твiй вигляд не приносить менi жодного задоволення.

Лорi вiдкинув голову назад i так нестримно розреготався, що фетровий тазик звалився на дорогу i Джо ненавмисно наступила на нього. Втiм, ii промова лише дала йому привiд помiркувати про переваги придбаного нашвидкуруч костюма, пiсля того, як вiн засунув сплюснутого капелюха до кишенi.

– Досить нотацiй, перестань, будь паiнькою! Менi й так нелегко довелося на цьому тижнi, i я хочу хоча б вдома провести час весело.

Завтра, незалежно вiд того, яких це зажадае витрат, я одягнуся як слiд, i моi друзi дивитимуться на мене з задоволенням.

– Добре, я дам тобi спокiй, але лише за умови, що ти вiдростиш волосся. Я не зарозумiла аристократка, проте не хочу, щоб мене бачили в товариствi молодого чоловiка, схожого на професiйного кулачного бiйця, – промовила Джо з суворим виглядом.

– Цей невибагливий стиль в одязi сприяе навчанню, саме тому ми зробили його своiм, – заперечив Лорi, якого аж нiяк не можна було звинуватити в самозакоханостi, бо вiн добровiльно пожертвував своiми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр.

 – До речi, Джо, схоже, малюк Паркер вiдчайдушно закоханий в Емi. Вiн постiйно говорить про неi, пише вiршi i, пiдозрюю, проводить час у мрiях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорi довiрчим тоном старшого брата.

– Звичайно. Ми не хочемо нiяких весiль у нашiй родинi в найближчi роки. Спаси й помилуй, про що цi дiти тiльки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емi й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти рокiв.

– Це таке легковажне столiття, i, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш замiж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорi, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралi.