Маленькі жінки. II частина

Благослови тебе Господь, Бет! Ну i страшний же вигляд у тебе, Джо, в цьому фартусi. Емi, ти стаеш надто красивою для незамiжньоi особи, – промовляючи все це, Лорi вручив Мег згорток у темному паперi, смикнув кiнчик стрiчки, якою було зав’язано волосся Бет, змiряв поглядом фартух Джо та на мить завмер перед Емi в позi, що демонструе удаване захоплення. Потiм вiн потиснув усiм руки, i почалася розмова «як завжди».

– А де Джон? – запитала стривожено Мег.

– Затримався, щоб отримати лiцензiю для завтрашньоi церемонii, панно.

– Хто виграв останнiй матч? – запитала Джо, яка, незважаючи на своi дев’ятнадцять рокiв, наполегливо проявляла iнтерес до всiх чоловiчих видiв спорту.

– Ми, зрозумiло. Шкода, що тебе там не було – тобi б таке сподобалося.

– Як поживае чарiвна панна Рендл? – запитала Емi з багатозначною посмiшкою.

– Жорстока, як нiколи. Хiба ти не бачиш, що я весь змучився? – й Лорi дзвiнко ляснув себе по широких грудях i видав мелодраматичне зiтхання.

– А що це за черговий жарт? Розв’яжи згорток, Мег, i подивимося, – сказала Бет, iз цiкавiстю розглядаючи його дивну форму.

– Дуже корисний предмет домашнього вжитку на випадок пожежi або спроби пограбування, – завважив Лорi, коли дружний смiх дiвчаток вiтав появу iз згортка великоi трiскачки сторожа. – Щоразу, коли Джона немае вдома, а вам, панно Мег, доведеться чогось злякатися, вiдкрийте вiкно над парадним входом та покрутiть цю рiч над головою – i ви вмить пiднiмете на ноги всiх сусiдiв. Славна рiч, чи не так? – й Лорi продемонстрував можливостi трiскачки так, що всi заткнули вуха.

– І це ваша вдячнiсть? До речi, про подяки, можете заохотити Ханну за порятунок вiд загибелi вашого весiльного пирога. Я побачив, як його вносять до будинку, коли проходив повз, i, якби вона мужньо не виступила на його захист, то неодмiнно вiдхопив би вiд нього неабиякий шмат, бо пирiг був надзвичайно апетитний на вигляд.

– Коли ти нарештi виростеш, Лорi? – сказала Мег тоном поважноi матерi сiмейства.

– Намагаюся щосили, панно, але боюся, що набагато вирости менi вже не вдасться.

Майже два метри зросту – це та межа, за яку чоловiки навряд чи зайдуть в наше столiття виродження й занепаду, – вiдповiв молодий чоловiк, чия голова майже торкалася маленькоi люстри пiд стелею. – Вважаю, було б святотатством з’iсти що-небудь у цьому абсолютно новому, бездоганному житлi, але я вмираю вiд голоду i тому пропоную перейти в iншу будiвлю, – додав вiн тут же.

– Ми з мамою збираемося почекати Джона.