Озма з країни Оз

– І багато таких, як ти, вони зробили?

– Нi, я еди-на ав-то-ма-тич-на ме-ха-нiчна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – вiдказав Тiк-Так. – То бу-ли диво-виж-нi ви-на-хiд-ни-ки – тi, хто зро-бив ме-не, i всi iх-нi ви-тво-ри до-ско-налi.

– Не сумнiваюся, – сказала Доротi. – Вони й тепер мешкають у мiстi Евнi?

– О-бид-ва за-ги-ну-ли, – вiдказав Механiчний Чоловiк. – Пан Ко-валь був не тiль-ки ви-на-хiд-ник, а й ху-дож-ник i на-ма-лю-вав на кар-ти-нi рiч-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неi, щоб на-ма-лю-ва-ти якiсь квiт-ки на дру-го-му бе-ре-зi, то впав у во-ду й по-то-нув.

– Ох, як шкода! – вигукнула дiвчинка.

– А пан Бля-хар, – провадив Тiк-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що змiг зi-пер-ти верх-нiй кi-нець на Мi-сяцi, а сам за-лiз на верх-нiй ща-бель i по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кi зiр-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти рiж-ки ко-ро-лiв-ськоi ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мi-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що вiн ви-рi-шив жи-ти там весь час, пiд-тяг за со-бою дра-би-ну, i бiль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.

– Певне, це велика втрата для краiни, – сказала Доротi, що вже доiдала бабку.

– Атож, – погодився Тiк-Так. – І для ме-не, бо як я по-ла-ма-юсь, то не знаю, хто мiг би по-ла-го-ди-ти ме-не, та-кий я склад-ний. Ви не мо-же-те й уя-ви-ти, скiль-ки в ме-нi на-пха-но ме-ха-нiз-мiв.

– Я можу уявити, – запевнила Доротi.

– А те-пер, – сказав Механiчний Чоловiк, – я му-шу при-пи-ни-ти го-во-ри-ти, бо по-чну знов ду-ма-ти, як нам утек-ти з цi-еi ске-лi.

І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.

– З усiх, кого я знала, найкраще вмiв думати лише Опудало, – сказала Доротi до Рудоi Курки.

– Вигадуеш! – вiдрубала Бiлiна.

– Нi, це правда, – наполягала Доротi. – Я спiткала його в краiнi Оз, i вiн разом зi мною мандрував до мiста Великого Чародiя з Озу, щоб добути собi мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але менi здавалося, що й до того, як вiн одержав мозок, вiн думав не гiрше.

– І ти хочеш, щоб я повiрила в усю оту маячню про краiну Оз? – спитала Бiлiна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що iй траплялось мало кузьок.

– Яку маячню? – перепитала дiвчинка, що саме докiнчувала горiхи й родзинки.

– Ну, отi неймовiрнi вигадки, що ти розповiдаеш про тварин, якi вмiють говорити, та про Опудала, який умiе думати.

– Вони там е, – запевнила Доротi, – бо я сама iх бачила.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».