Дорога до Країни Оз

На землi залишалося ще багато яблук, халамидник пiдбирав iх i опускав у кишеню – кожне яблуко било песика по головi або по спинi, вiд чого той гарчав. Песика звали Тото. Вiн страшенно засмутився, потрапивши в кишеню незнайомця.

Доротi не забарилася. Вона з’явилася на порозi з капелюшком в руках i покликала:

– Ходiмо, Косматий чоловiчку, якщо хочеш, щоб я показала тобi дорогу до Олiйних полiв.

Дiвчинка перелiзла через огорожу. Незнайомець зробив так само. Вiн рухався повiльно, заглиблений у своi думки, раз по раз спотикаючись на невеликих купинах, нiби не помiчаючи iх.

– До чого ж ти розсiяний! – вигукнула Доротi. – В тебе втомилися ноги?

– Нi, маленька панно, справа не в ногах, всьому виною рослиннiсть на моему обличчi: це волосся так заважае в теплу погоду. Хоч би пiшов снiг. А ти зрадiла б снiгопаду?

– Звичайно, нi, – вiдповiла Доротi, суворо глянувши на обшарпанця. – Якщо в серпнi пiде снiг, вiн погубить i кукурудзу, й овес, i пшеницю, дядько Генрi не збере врожай, збiднiе й тодi…

– Нi! – вигукнув халамидник.

– Так, – вiдповiла Доротi, долаючи ще через одну огорожу. – Я проведу тебе до головноi дороги.

– Спасибi, мила дiвчинко. Ти хоч i юна, але дуже добра.

– Не кожен знае дорогу до Олiйних полiв, – завважила Доротi, пiдстрибом рушивши по стежцi. – Але я часто бувала там з дядьком Генрi й зумiю знайти ii навiть iз зав’язаними очима.

– Будь ласка, не зав’язуй очi, – з серйозним виглядом попрохав незнайомець.

– Це неможливо, – засмiялася дiвчинка. – Ось головна дорога. А нам потрiбен другий поворот налiво. Нi, третiй. Хоч, нi, мабуть, четвертий… Ану дивiмося… Перша стежка – бiля пенька, друга – бiля нiрки ховрашка, а потiм…

– Що ж потiм? – запитав халамидник, опускаючи руку в кишеню. Тото одразу вкусив його за палець. Незнайомець сказав «Ой!» i миттю витягнув руку з кишенi.

Доротi нiчого не помiтила. Вона стурбовано дивилася на дорогу, затуляючи долонькою очi вiд сонячних променiв.

– Пiшли, – рiшуче мовила вона. – Залишилося вже небагато, i я тобi покажу, як iти далi.

Незабаром вони пiдiйшли до розвилки, звiдки в рiзних напрямках розходилися п’ять стежечок. Доротi вказала пальцем на одну з них i сказала:

– Ось ця, Косматий чоловiчку.

– Дуже вдячний, мила панно, – сказав незнайомець i попрямував по iншiй дорозi.

– Куди ж ти? – закричала дiвчинка. – Ти пiшов зовсiм не туди.

Вiн зупинився.