Вода з каменю. Саксаул у пісках

Не наслухаешся! Як стануть вони, калiки перехожi, з бородами, з торбами, з латками – зовсiм на святих схожi, а отаман iхнiй на самого Господа Бога, i жебонять на лiрах, i плачуть, i смiються, все там почуеш – вiд «брате мiй, брате, вельможний багачу, создай менi хлiба i солi» до «панi вельможна, я би паню полюбив, якби було можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львовi я, за грошi, розумiеться, пiднiмав обома руками по мiшковi пiску вагою в корець, потiм залiз пiд селянського воза i пiднiс його на спинi, а врештi став на голову i довго так стояв бiля нашого шатра, мiй товариш збирав мiдяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жiнки ген аж пiд небом i впiзнав: це була газдиня з Неслухова, сусiдка моеi покiйноi матерi.

Вона сказала: «Дивiться, до чого довчився наш Михайло». Тодi я став з голови на ноги i бiльше на ярмарки не вертався. А далi Клепарiв, театр… Паршиво те все… Якби-то, пане Камiнський, моя мати пiсень не спiвала, якби я не пiшов у парафiяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своему фiльварку неслухiвський дiдич Дiдушицький!

Камiнський мовчав i тепер уже не дивився на Сухоровського.

– Бачите, як бувае, – пiдвiвся Мiхал, пiдняв з долiвки цилiндр, надiв на голову. – А з вашого театру я майже нiчого не мав. Ще менше, нiж з акробатичних фiглiв на ярмарку… Моею платою була радiсть тих, яких ви називаете черню. То для них я робив, а для себе нi краплi… Випустiть мене чорним ходом, пане Камiнський. А там уже – як Бог дасть.

– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував еси посланих до тебе, – прошепотiв Камiнський. Вiн пiдвiвся i пiшов попереду Сухоровського до службового виходу.

…Мiсяць блукав по небу помiж хмарами i хилився до заходу, вiзник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозi, – за Буськом осiннiми ночами лягають густi тумани, можна й заблудитися.

Вечiр був прохолодний, пан Уруський витягнув з-пiд сидiння бараницю, накрив нею своi i Аннинi колiна.

– Потягнiть до себе, – сказав до Маркiяна.

– Вона широка.

Анна зауважила, що юнак надто несмiливлй, вона сама розправила бараницю i дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркiяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркiяновi вiд цього було солодко i страшно. Анна була дозрiла i зваблива, на мить ii очi зупинилися бiля його очей, з них лилося на нього добро i досвiдчена поблажливiсть; Анна посмiхнулася, обдала Маркiяна пахучим подихом i вiдкинулася на спинку сидiння.