Чотири шаблі

Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,

Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.

Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,

А я князем раз на вiку, ранесенько!

Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошуе знов до танка. По землi розтiкаеться вечiр. Вечiрня тиша опановуе землю. Тiльки на подвiр’i Шахаевого тестя гримить бубон.

П’яна баба-розпорядниця спiвае на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиляе чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроюе струни. Поважне товариство сидить за столом.

Ой у саду голуби гудуть,

Ой у саду голуби гудуть,

Аж в свiтлоньку го-ло-си i-дуть…

Баба спiвае старечим верескливим голосом. Вона згадуе молодiсть. На неi сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань:

Порадь менi, моя матiнко,

Порадь менi, моя рiдная,

Кого брати та у бояри?

– Цiкаво, кого треба брати в бояри? – промовив Шахай. – Мабуть, багатих та дужих.

Усi засмiялися.

Збери, сину, всю родину,

І близькую, i далекую,

І близькую, i далекую,

І вбогую, i багатую.

Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в неi й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напоi, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.

Багатую – подарочки не?сти,

Убогую – порядок ве?сти.

Багатую – щоб напитися,

Убогую – пожуритися.

Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: «Гiрко!»

Серед загальноi тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi.

– Чого ж ти нам заспiваеш? – запитав молодий. – Про честь чи про хоробрiсть, про обов’язок людський чи про лицарську славу?

– Мало тепер честi мiж людей, – несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима.

– Мало честi, – сказав слiпий, – i немае хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив – злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з моiх пiсень.