Рожева Миша

– Аааа! – закричала Дiана, яка на секунду розкрила очi й побачила танцююче перед нею в водi тiло мого тата з припухлим животом, напiвзiгнутими ногами i розставленими в рiзнi боки руками. За ним плавали у водi дядько Юра, який з хижою посмiшкою хапав Юлiю за ноги, i моя мама зi з’iденими рибами очима.

Мене знудило. Видiння зникли. Мене ледве-ледве вiдкачали.

– Кошмарнi сни, – пояснив Матiас. – Але кошмарами справа не вичерпуеться.

– А це хто? – ледь ворушачи губами, запитала я, показуючи пальцем на дивну iстоту, яка, звиваючись, разом з нами спускалася вниз.

– Дехто!

– Не зрозумiла.

– Це такий черв’ячок! – шанобливо вiдгукнувся про черв’ячка Матiас. – Його так i звуть: Дехто.

– А що Дехто робить?

– Дехто – нерв життя. Без нього життя б зупинилася.

– Як це?

– Вiн породжуе сни, мрii, мiражi, глюки, видiння i харчуеться ними, як хлiбом. Дивись, Дехто хоче з тобою поговорити.

Дехто пiдiбрався до скла кабiни i прилiпився до лiфта, що летiв униз. Вiн дивився на мене сумним, доброзичливим поглядом.

– Дехто, – сказала я, – що сталося з моiми батьками?

– Вони потонули.

– Я можу iх урятувати?

– Поспiшай, поки мама не перетворилася в русалку на виданнi, а тато – в водяного вченого з особливою думкою.

– А куди менi йти?

– Знайди Пiдводного Короля. Тiльки вiн може тобi допомогти.

– Ах, не вiрю я в цi казки…

– Це не казки, – скрушно сказав Дехто. – Це пiдводне життя пiсля життя.

– По-моему, це теж казки, – пробурмотiла я, незважаючи на мое релiгiйне виховання.

– Не сперечайся з ним, Дехто знае ключовi смисли життя! – шепнула менi на вухо Рожева Миша.

– Смисли життя?

– Смисли життя давно викраденi, – сказав Черв’ячок. – Люди намагаються вижити без них.

– Як це?

– А ось так! І обов’язково знайди Залiзний Ключ з подвiйною борiдкою… Вiн дуже стане в нагодi тобi!

– Але таких ключiв – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас вiд гаража такий ключ… І вiд квартири в Москвi… Як його знайти? Вiн же не золотий!

– У тому-то вся i складнiсть, – махнув хвостом Дехто i розтанув у темрявi.

Ми долетiли на лiфтi до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячi рiзних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.

– Мiй потайний пiдводний човен, – сказав Матiас.

– А хто капiтан?

– Я! – Менi посмiхнувся вертольотник Едвард.

– Куди пливемо? – запитала я.

– У бiк надii, – вiдповiв американець.