Силует

Генералова цiлувалася, смiялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:

– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбiйники!

– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобi, що нiчого менi не станеться, бо сьогоднi я велiв вилiпити по всiх заулках, майданах i мiстах отсю цидулку.

Вiн витяг з кишенi кiлька друкованих листочкiв, подiбних на театральнi афiшки, де було в мовах татарськiй, вiрменськiй та московськiй написано приблизно такий текст:

«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивiйшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляетесь мене вбити.

Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що вiд нинi виходитиму лише в бiлiй черкесцi з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сiру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тодi ще й вашi правнуки мене споминатимуть»!..

Чи ж не було в цьому «манiфестi» правдивого духу Сiркового, зафiксованого в iсторичному «листi запорожцiв до турецького султана»? Та ж мого щирого смiху не подiляла генералова:

– От вiн такий завжди! Лiпше б охорону збiльшив або пошукав би наперед розбишак! Прецiнь маеш силу.

– От то тож бо й е! Маеш силу!.. Та ж зрозумiй, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати ii цiлком зайво. Але, киньмо нуднi розмови в такий пiзнiй час. Гавриле, дай пiбодi!.. нема лiпше на вечерю, як курчата стрiлянi й смаженi конче на рожнi! А стрiляти треба лише з пiбодi…

За пару хвилин з саду залунали пострiли: генерал стрiляв своiх курчат, котрi ночували на деревах, як дикi птахи.

А щоб можна було бачити мiшень[1 - Мету.] вночi, в господарствi не трималось iншоi птицi, як виключно бiла.

* * *

Минуло зо два десятки лiт, як я не згадувала й не чула нiчого про генерала-запорожця Зл-на. Та ж емiгранти, мов листя в пiдзимку, гнане вiтром, здибуються цiлком несподiвано з такими знайомими, яких уже нiколи не гадали побачити й напевне не побачили б вдома.

Якось здибала й я свою давню приятельку, кавказьку княгиню О-i. Згадали минуле, добре й лихе. Згадали й тих, що «iх нема, або ж – далеко», немов перейшли цвинтарем в Задушний День, вклонились далеким могилам; кинули на ту – квiточку – усмiх, на iншу – теплий вогник – свiтле слово, ще на iншу – теплий серпанок – щирий смуток з передчасноi смерти. Бо ж те емiгрантське минуле – здебiльшого самi могилки…

– А що ж Зл-ин? – згадала я.