Силует

Чи це корабель скам’янiлий? Чи, може, та, посвячена Родиною Бетанiйською, трирема змiнилась у скелю довгасту, й з цимбурами-вежами лишилась там, на межi двох рiвнин – срiбно-блакитного моря й сизо-зеленого суходолу?

А над рiчкою – немов хтось на велитенських решетах шеретуе баревний горох, – рух i галаслива метушня яскраво-барвистого льоду. І возiв-возiв, поки сягае око, – найрiжноманiтнiших взiрцiв й дивовижного архаiзму! Чи е тут ярмарка? Та ж нiколи в життi ще не бачила я стiльки циган?!

– Напевне! – стверджуе Максимiн.

То це – iхнiй Великдень?

– І так, i нi! Так люде звуть, а в дiйсности вони приходять на свято своеi патронки, Св. Сари, що в цей день ii пам’ять…

На зелених луках – незлiчимi табуни коней, мiж ними – круторогi бики, що випасають iх тут для коррiд в сусiднiй Еспанii. Попiд берегами рiденько розкиданi рибальськi хатки. Мiстечко «Святих Марiй» – в дiйсности майже село. Але сьогодня не вгадаеш його мешканцiв, бо вони втонули в заплавi рiжноманiтних циган, що зiйшлись з кiлькох держав.

Зблизька бачу, що за возами – нiби укрiплена фортеця чи маленький замок.

– Та то ж монастир. І як би йому не бути, як фортеця, коли ж тут ранiш життя не було вiд пiратiв?!. Хiба ж я не знаю, – дивуеться Максимiн, – що цю фортецю збудували отцi бенедиктини з сусiднього абатства Мон-Мажур (Найбiльшоi Гори). Це ж було в одинадцятому столiттi, й була над гробницями лиш маленька каплиця, церкву поставили вже в XII вiцi! – повiдае таким тоном, нiби я вже тодi була бодай малим дiвчатком i мусила б сама знати, як i що.

Менi ж, по правдi кажучи, зовсiм не так ясно, як Максимiновi, де ж вони беруть голосових засобiв на цей довгий час? Бо ж скрiзь i всi спiвають повним голосом. І спiвають не самих побожних гiмнiв: хто що знае, хто що вважае за лiпше. Хiба ж не однаково заспiвати пiд мурами святинi тiеi найлiпшоi пiснi, що спiваеш ii пiд вiкном любоi дiвчини?.

Кощава сива гiтана, обтягнена блискучою, темно-гнiдою шкiрою, з чорно-кресленими заплющеними очима, хитаеться з боку в бiк в надхненному спiвi-молитвi молиться без слiв, лише безкiнечними рулядами з найнищих, басових, глибоко-драматичних тонiв й зриваеться високими рiзкими зойками. Плаче над минулим? «Чаруе» пiснею чи заколисуе, як хвору дитину, свое вiчне лихо?..