Силует

На хвильку зупинилася в маленькому мiстечку, на самiському турецькому кордонi. Нiхто мене тут не знав, i я не знала нiкого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднiм перегонi я зконстатувала, що в моiх кишенях нема нi шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обiкрав. Я спинилася й чекала на грошi. Смутно? Кому ж в 19 лiт бувае смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якiй було стiльки легенд i казок.

Нарештi мiстечковий «парикмахер», вiн же – листонош й прач в однiй особi (бо ж там жiнки вважають нижчим своеi гiдности прати чужу бiлизну), принiс менi повiдомлення:

– Грошi на поштi!

Пошта десь кiльометрiв за п’ять.

Мае певнi урядовi години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаена до европейських порядкiв, то взяла з собою два листи з копертами, менi адресованi, чого вистачало скрiзь на потвердження моеi автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азii, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця мiстечковоi пошти й того було замало.

– Хто вас знае в мiстечку й може потвердити, що пашпорт – дiйсно ваш, а грошi прислано вам, а не комусь iншому?.

.

Я була в розпуцi. Не можуть же бути менi свiдками тi пастухи чи жебрачки, що розповiдали менi казки, бо ж iм жадна сила не висвiтлить, що то е – пашпорт?! Була в мене лише одна надiя – льогiка. Але ж, мабуть, i сам Зенон не доказав би тут нiчого, бо на всi моi безконечнi вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, вiдповiдь:

– Грошi великi, видати iх не можу, бо я вас не знаю!

В запалi нашоi дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогiв.

Певне вiйськовий з тими острогами стояв за моею спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусiя, i я закiнчу свою справу.

– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…

В цей мент мiцна рука легенько вiдсунула мене вiд вiконця, а потiм масивний кулак стукнув по його лутках:

– Так ти гадаеш, сучий сину, що панночка тобi, дурневi, вiзити буде складати?!

Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала менi переляканого урядовця, що кинувся до шкатули.

А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремiв командирським басом:

– Панночку знаю я! Якого ж тобi ще сучого сина треба?!

Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гiрш за оперних «грандiв», освiдчився:

– Генерал од артилерii Зл-ин. Перепрошую, що так несподiвано втрутився. Але ж з тими ослами треба вмiти говорити! – й витер бiлi, довгi вуси.