Силует

Немов навмисне чiпляються його думки глибокi цитати про приятелiв та любов. Але ж i вигуки та гамiр з вулицi настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.

Поклав сувiй на широкi поручнi мармуровоi лави, пiдвiвся й пiдiйшов до стiни, де фiговник пiдпер ii своiм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево i задивився вздовж вулицi. Було видко далеко, майже до мiськоi брами, бо ця частина саду, на асирiйський взiрець, була на штучно насипаному пагорковi.

Дiтвора вже збивала куряву по цей бiк кам’яноi брами.

Ось з-пiд неi виткнулось двое сивобородих. Вони спинили дiтей, щось iм говорили, вказуючи набiк руками: щоб вiдiйшла з дороги малеча. Але широкий, бiлий рукав крилом майнув у повiтрi, лiг на плече сивобородого. Висока бiла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дiтям обидвi руки.

Чорнi, яснi, рудаво-каштановi голiвки замиготiли в золотих порошинках куряви, збитiй десятками прудких дитячих нiг. Тепер уже не поважнi обивателi мiста, а вони – цi галасливi дiти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в трiумфальнiм походi цiлим лiсом великих галузок.

І раптом Закхей почув, як безпiдставно-радiсно захвилювалось його певне серце. Несподiвано пролетiло в головi сполоханим птахом:

– Як мiг той Мататiя не пiти за Ним, коли Вiн його покликав?

Й непереможно, пекуче захотiлось побачити Раббi з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда единим словом! Єдиним словом змiняе вiдвiчну природу…

Погляд Закхеiв покiрно побiг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дiтей, а потiм – i бiла Постать.

Але це тiльки так здалося: ось в синiм затiнку пальм вся блакитна Вона майнула знову…

Першi хвилi людського потоку влились на майдан.

– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здiймалося до сонця, танучи в блакитi.

Закхей вхопився за галузь фiговника й, не вiддаючи собi справи з того, що робить, пiднiс на руках свое важке тiло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою вiти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цiлковито схований за широким, блискучим листом.

– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло свiтляною хмаркою в душi. А далi вже укладалось само собою:

– А отже я побачу Його, близько-близько!

Думав й розправляв перед собою тоненькi галузочки та рiвняв листя, щоб виглядали з них тiльки самi очi.

– А Раббi й не пiдозрiватиме, що старший митник Єрихону, не гiрш за горобця, примостився на деревi, тiльки щоб глянути на Нього.