Сторінка з книги

Магомет II-й, здобувши Царгород, обiцяв оборону й волю в своiй державi христiянським ченцям (францишканам), при чому потвердив це такою присягою: «Перед обличчям Бога всемогучого присягаюсь, i клянусь перед лицем сотворителя неба й землi, на сiм святих книг, на великого пророка та на 124 пророкiв менших та на шаблю свою, котру ношу чесно» – i той турецький деспот не лише знав добре присяги, але умiв i дотримувати своеi присяги.

Шведський король Густав Ваза, приймаючи 1640 р. присягу на вiрнiсть вiд свого народу, витяг iз пiхви свiй меч й, поклавши на нього руку, заприсягнув iменем Святоi Трiйцi справедливо кермувати своiми пiдданими.

А представники народу рiжних станiв i верств, присягаючи Вазi, також доторкались руками його меча й присягали не лише за себе, але заразом i за своiх прийдешнiх нащадкiв.

Цiлком одна формула старовинноi еспанськоi присяги, а саме – «Якщо порушу цю присягу мою, най мучать сили небеснi душу мою на тому свiтi, а тiло на цьому, й то муками найтяжчими. Нехай вiзьмуть менi силу тiла мого й вiдберуть менi мову мою.

Але ж нехай у бою лишать менi зброю, коня та вiрних товаришiв»…

Цигани присягають «на хлiб та сiль та на чорну матiр», тобто на смерть. Мусульмани здебiльшого клянуться гробом i бородою пророка Магомета. Жиди часто вживають формули: «А щоб я так здоров був!»

Французькi чепурини, так званi «неймовiрнi», що завели пiсля французькоi революцii моду гаркавити (не вимовляти звуку «р»), мали звичай присягатися на «свое зелене слово».

Такого беззмiстовного, напiвжартовливого закляття часом уживають i нашi баби на Великiй Украiнi.

Наприклад: «Он, бачиш церкву? То й я ж ii бачу». Або: «Коли ж я кому що або що, то нехай менi кат зна що! От що!»

Наприкiнцi варто ще зазначити, що в iталiйцiв слова присяги лучаться часом з якимсь рухом, н[а]пр[иклад] той, що присягаеться, цiлуе землю, на якiй стоiть. Найчастiше це трапляеться, коли молодi при заручинах дякують батькам i обiцюють вiрно кохати одно одного та взаемно пiдтримувати себе цiле свое життя.

Можливо, що й украiнський звичай, коли зарученi вклоняються аж до самоi землi, запрошуючи гостей на весiлля, мае якийсь зв’язок iз наведеною присягою iталiйцiв.

Присяга на вiрнiсть державi, ii правителям, а також на судi iстнуе майже у всiх народiв як офiцiяльна вимога.

Чому?

– Та постривай бо, козеня! – збирав тато розсипану пошту, що листонош вкинув дiркою в дверях. – Ось лiпше поможи татовi позбирати.

Та «козеня» нiчого не слухало.