Казки, легенди, притчі

Душа моя знемагала, i я вже шкодував, що не зостався на березi, в гостях у квiтiв чи у своеi вродливоi Брiгiтти, i щоб утiшитися в останнiх вiдблисках захiдного сонця, я знову заспiвав голосно пiсню про Брiгiтту та ii поцiлунок.

Однак уже зовсiм стемнiло, i я замовк, а чоловiк за стерном затягнув свою пiсню, i спiвав вiн про кохання та про любовну пристрасть, про карi й голубi очi, про червонi вологi вуста – i це було таким чудовим i зворушливим, про що вiн так пристрасно спiвав над стемнiлою рiкою! Проте в його пiснi кохання було темним i небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таемницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпiли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою i таким сумом, наче вже роками мандрую крiзь страждання i печалi. Я вiдчував, як тихий i холодний потiк суму й душевного остраху, що вiдходив вiд незнайомця, закрадаеться в мое серце.

– Отже, не життя е чимось найвищим i найпрекраснiшим, – вигукнув я врештi-решт гiрко, – а смерть! Тодi прошу тебе, о сумний королю, заспiвай менi пiсню про смерть!

Чоловiк за стерном заспiвав про смерть, i спiвав вiн так гарно, як я ще нiколи не чув.

Але i смерть не була найпрекраснiшим i найвищим, i в нiй теж не було втiхи. Смерть була життям, а життя – смертю, i вони сплiталися одне з одним у вiчному шаленому любовному герцi. І це було останньою iстиною й сенсом свiту: звiдти виривався промiнь сонця, який мiг оживити й зробити втiшною всю безрадiсну картину. І звiдти виходила тiнь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темрявi пристрасть палала iнтимнiше i яскравiше, а кохання дужче розпалювалося у цiй ночi.

Я дослухався i весь затих. Я не мав бiльше iншоi волi як волi незнайомця. Його погляд застиг на менi, якийсь сумовито-добрий, його сiрi очi були повнi болю та краси свiту. Вiн посмiхнувся до мене, тодi я, зiбравшись духом, вiдчайдушно проказав:

– О, повернiмо назад! Менi тут лячно вночi, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брiгiтту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець пiдвiвся i показав у нiчну пiтьму – лiхтар виразно освiтлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немае, – промовив вiн серйозно й доброзичливо. – Потрiбно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пiзнати свiт. А вiд дiвчини з карими очима ти вже все найкраще i найпрекраснiше отримав i чим далi ти будеш вiд неi, тим дивовижнiшим i чарiвнiшим воно здаватиметься тобi. Але ти все ж завжди iдь туди, куди тебе кличе душа.