Казки, легенди, притчі

Ми йшли разом, тримаючи один крок, i ii радiсть звучала в унiсон з моею, i вiтер щось нам тихо нашiптував, вiючи прохолодою вiд схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила менi такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пiсню за пiснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стiльки всього, про що розповiдали, зливаючись воедино, негучнi голоси долини й гiр, трави та листя, рiчка i кущi, i все суще!

І я мимоволi подумав, що якби змiг зрозумiти й проспiвати цi тисячi пiсень свiту – про трави i квiти, про людей i хмари, i про все iнше, про листянi й вiчнозеленi лiси, i про всiх звiрiв, i на додачу всi пiснi далеких морiв i гiр, пiснi зiрок i мiсяця – якби все це знайшло в менi вiдлуння i я змiг би все це проспiвати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пiсня повинна була б злiтати зiркою до небес.

Однак доки я йшов i мiркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже ранiше такого ще жодного разу не спадало менi на думку. Брiгiтта несподiвано зупинилася i схопилася за ручку кошика.

– Тепер менi потрiбно зiйти вгору, – промовила вона. – Там, на полi, нашi люди. А ти куди пiдеш? Пiдеш зi мною?

– Нi, пiти з тобою я не зможу. Менi велено йти у свiт. Дуже тобi дякую, Брiгiтто, за хлiб i за поцiлунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик iз моiх рук, i ii карi очi ще раз нахилися брунатною тiнню до мене, i ii вуста притулилися до моiх. Їi поцiлунок був таким нiжним i солодким, що я вiд повноти щастя мало не зомлiв. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!».

І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дiвчина неспiшно сходила на гору, а потiм зупинилася пiд низькими кронами букiв на краю лiсу й подивилася вниз услiд менi. І коли я помахав iй капелюхом, вона кивнула ще раз i тихо зникла у тiнi букiв, немов якесь видiння.

А я спокiйно продовжував свiй шлях, заглибившись у своi думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, бiля нього на водi гойдався кораблик, на якому сидiв самотнiй чоловiк.

Здавалося, що вiн чекае тiльки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привiтався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рiкою вниз. Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна[30 - Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у свiт пiдсвiдомого, як i образ стерничого, кормчого, що втiлюе самiсть героя, безумовно навiяно знайомством iз «глибинною психологiею» К. Г. Юнга.