Відьма з нашого офісу

Гра продовжувалась i я вже глибоко запустила кiгтики в холостяцьке життя нового сусiда.

Мiсто сяяло вечiрнiми вогнями, якась незрима магiя ховалася в плетiннi вузеньких вуличок, хитромудрiй архiтектурi й тьмяному свiтлi лiхтарiв.

– Ранiше тут була фортеця святоi Єлизавети, тепер вiд неi лишились так званi Вали…

Чесно кажучи, екскурсовод iз мене кепський. Що поробиш, у повсякденнiй метушнi й турботах, тобi не до вивчення iсторii мiста. А даремно.

– А ти знаеш, що Кропивницький – столиця украiнського театру?

Я, звiсно, дещо перебiльшувала, але на що не пiдеш, аби вразити хлопця.

– Тут з’явився перший в Украiнi професiйний театр. На честь його засновника, Марка Кропивницького, назване наше мiсто.

– Це була найприемнiша екскурсiя в моему життi – вдумливо промовив Вiктор i я впiймала себе на думцi, що такий милий хлопець не може бути сином офiсноi вiдьми.

А я вже майже забула про ii iснування та хитрий план помсти. В усьому винна магiя вечiрнього мiста.

Вранцi до кабiнету заглянула Аня iз сусiднього вiддiлу, нерiшуче потупцяла на порозi, ховаючи очi десь серед рiвних прямокутникiв паркету, й сказала, що мене чекае Катерина Сергiiвна.

Вiдьма прошила мене колючим поглядом.

– А чому ж ви сьогоднi одягненi? Ви ж у нас така розумна, радите колегам ходити в офiсi без спiдниць. То що ж трапилось?

На душi похололо. Хвилювання крижаними пальцями вп’ялося у мое горло.

– Ех, Іра, Іра, – подумалось менi, – твiй язик виявився довшим, анiж та клята спiдниця.

Вiдьма все ще свердлила мене очима й ця пауза, здавалося, триватиме вiчно.

– Так ось, – важко видихнула Катерина Сергiiвна, – якщо ви така розумна, то чому б вам не перевiрити всю звiтнiсть вашого вiддiлу? Цифра в цифру. Думаю, ви з легкiстю впораетесь до сьомоi ранку. До завтра! – i на ii стiл лягла солiдна паперова купа.

Коли я ввiйшла до свого кабiнету, там панувала мертва тиша. Дiвчата сховались за мурами паперових фортець й вiдводили погляд.

Ввечерi я несла додому цю макулатуру й зiткнулася з Вiктором.

– Бачу, сьогоднi не до екскурсiй, – iз розумiнням кивнув сусiд i допомiг донести папери.

Я не змогла стримати коней, що викрешували iскри у душi.

– Твоя мама – справжнiй монстр. Їi нiчого, окрiм себе, коханоi, не цiкавить. Тим паче, якiсь сiрi офiснi мишi.

Вiктор обiйняв мене й погладив, мов маленьку дiвчинку, по головi.

– Так, у мами складний характер. Але вона не такий вже й монстр.