Син Вовка

Сьогоднi вранцi вернувся Жовте Ікло i добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Зарински, але вона метнула йому спiдницею межи очi й викрутилася. Тiльки того, що порвала спiдницю та добре викачалася у снiгу. А вiн знов забiг до лiсу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули якi-небудь собаки?

– Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогоднi вранцi почав кидатися на всiх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлi, i вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двое з них сказилося i втекло; як бачиш, вiн зробив свое.

– І людей теж.

– Як то? З кимось сталося лихо?

– Бетлз i Мак-Фейн посперечалися, а тепер зiйдуться бiля ополонки, щоб докiнчити суперечку.

Йому докладно розповiли пригоду. Мелмют Кiд звик, що товаришi його завжди слухаються, i взявся владнати цю справу. Вiн швидко вигадав, як виплутатися з халепи, i пояснив свiй план товаришам; тi пообiцяли неодмiнно виконати всi його настанови.

– Отже, ви бачите, – закiнчив вiн, – що ми не позбавляемо iх змоги битися, а однак, я гадаю, що вони самi не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя – то гра, а люди грачi. Вони гратимуть на все, коли е хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте iх того одного шансу, й вони не гратимуть.

Вiн удався до начальника поста:

– Вiдмiряй-но менi три сажнi найкращого пiвдюймового манiльського мотуза. Ми встановимо такий прецедент, що люди Сороковоi Милi повiк будуть його пам’ятати, – пророкував Кiд.

– Яке, в чорта, вiн мав право приплутувати до цiеi справи мою дружину? – загримiв Бетлз, коли товаришi спробували вмовити його. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – заявив вiн рiшуче. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – проказував вiн раз у раз, ходячи сюди й туди та пiджидаючи Лона Мак-Фейна.

У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: вiн зухвало кидав виклик церквi.

– Коли так, панотче, – кричав вiн, – коли так, то я залюбки загорнуся в полум’яну ковдру й ляжу на постiль iз жару. Але нiхто не скаже, що Лоновi Мак-Фейну завдали брехнi, а вiн облизнувся й навiть вухом не повiв! І не треба менi вашого благословення. Я хоч i неотесаний, але серцем вiдчуваю, що добре, а що зле.

– Тож це не серце, Лоне, – зауважив панотець Рубо, – це гординя спонукала тебе пiдняти руку на свого ближнього.