Син Вовка

Надворi зарипiв снiг пiд мокасинами. Макензi звiв у рушницi курка й розстебнув кобури обох револьверiв.

– Погодься, ватаже!

– Але ж мiй народ скаже «нi»!

– Погодься, i це добро буде твое. А з твоiм народом я сам упораюся.

– Нехай буде так, як Вовк хоче. Я вiзьму подарунки, але пам’ятай, що я попереджав тебе.

Макензi вiддав ватаговi всi подарунки, не забувши поставити на запобiжника рушницю, та ще й докинув неймовiрно строкату шовкову хустку. Ту мить з’явився шаман з кiлькома юнаками, але Макензi вiдважно проштовхався мiж ними й вийшов.

– Збирайся! – кинув вiн коротко Заринсцi, проходячи повз ii вiгвам, i поспiшився запрягти своiх собак. За кiлька хвилин вiн прийшов на раду, ведучи за собою запряг; дiвчина йшла поряд. Вiн вибрав собi мiсце на горiшньому кiнцi подовгастого майданчика поруч iз ватагом. Заринску вiн поставив лiворуч, на крок позад себе, як i годилося стояти жiнцi. А до того ж у таку хвилину, коли можна сподiватися всякого лиха, добре, щоб хтось боронив тебе ззаду.

Обабiч вогнища, сидiли навпочiпки чоловiки й спiвали стародавньоi iндiянськоi пiснi.

Милозвучностi в нiй не було: якийсь дивний уривчастий ритм i настирливi повтори. Радше можна було назвати ii жахливою. На нижньому кiнцi перед шаманом танцювало обрядовий танець з десятеро жiнок. І вiн гнiвно картав тих, що не цiлком вiддавалися виконанню обряду. Огорненi важкими чорними розпатланими косами, що спадали iм аж до стану, вони звiльна похитувалися взад i вперед, чуйно вiдгукуючись на безнастанну змiну ритму.

То було дивне видовисько, чистий анахронiзм. На Пiвднi дев’ятнадцятий вiк доходив уже останнього десятирiччя, а тут ще процвiтала первiсна людина, що лиш на п’ядь вiдiйшла вiд печерноi, забутий уламок стародавнього свiту. Бурi вовкодави сидiли серед своiх у шкури зодягнених господарiв або гризлися за мiсце коло вогню, свiтло багаття вiдбивалося на iхнiх налитих кров’ю очах i на заслинених iклах. Лiси в примарному бiлому саванi спали, байдужi до того, що дiялося. Бiла Тиша, на мить вiдступивши до узлiсся, здавалося, знов насувала; зорi танцювали, високо стрибаючи по небу в своiх осяйних шатах.

Вiдлюдько Макензi невиразно усвiдомлював дику величнiсть тiеi картини, коли поглядом перебiгав по завинених у хутро рядах, шукаючи, кого нема. На хвилину вiн спинився на немовлятi, що ссало оголенi материнi груди. Було нижче сорока – щось близько сiмдесяти з чимось градусiв морозу. Вiн згадав тендiтних жiнок своеi раси й понуро всмiхнувся.