Щось більше за нас

– Ну, що ж там цiкаве?

– А тобi дуже хочеться знать?

– Як… як оце зараз поцiлувать тебе!

– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!

– Та говори!

– Ну, слухай, – повертаючись до нього i нахиляючись од вiтiв, тихо вимовила вона, – виходю замiж за… Андрiя.

– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!

– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що нiби аж зблiд трохи.

– І таки не брешеш? – криво всмiхнувся вiн.

– У четвер i рушники подам.

– Он як… – тихо промовив вiн i мовчки пiшов до призьби.

– Правда, цiкаве? – смiючись спитала Мотря, сiдаючи бiля нього.

Ілько нiчого не одказав i мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серцi щось страшенно болiло, й нудно-нудно стало.

– Так он як! – дивлячись на неi, знов криво усмiхнувся вiн i знов одвернувся.

– А так… – теж криво всмiхаючись, прошепотiла Мотря й зупинила свiй погляд на ньому.

Вiн знов глянув на неi, придивився й почув, якi стали далекi i дорогi, любi, хорошi цi такi знайомi йому брови, губи палкii, очi чудовi.

А Мотря все дивилась на нього i теж прислухалась: щось давило-щемiло на серцi. І хотiлось iй, дуже хотiлось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужоi руки його, заглянути в вiчi i дивиться – дивиться на красу його, на чорнii брови, в карii очi. І почувала вона, як боляче холонуло у неi в грудях з самоi думки, що не прийдеться iй бiльш цiлувать його, цiлувать найлюбiше мiсце, що одтiнялось чорним вусом; не прийдеться бiльш дратувать-розпалять палким поцiлунком i любувати, як зачервонiеться злегка лице його, як краса його ще виразнiш, ще дужче стане перед нею й захвилюе, захопить i ii…

– А ти не виходь замiж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою.

Мотря одвела свiй погляд, зiтхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись вiд впливу своiх думок, перепитала:

– Що ти казав?

– Я кажу, щоб ти не виходила зовсiм замiж.

– Не виходить зовсiм? – сумно усмiхнулась вона. – Не можу, Ільку, iй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самiй… Ну, хiба ж це добре, що я бiгаю до тебе, що вiн мене б’е раз у раз… Нi, рiшила, так i буде. А тобi ж хiба що?

– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про це… i якось, знаеш, скучно… Буде скучно без тебе.

– Та й менi: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку.