Щось більше за нас

Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третiй, четвертiй, п’ятiй…

– Ви вже той… звинiть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив пiсля шостоi Тарас i вже п’яненько осмiхнувся.

– Нiчого, нiчого… Звiсно, наморишся… От хоч би, примiром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пiшов вiн до тоi, виходить, баринi, його родички. Входить до неi у кiмнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразiть собi, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очi, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув i, схиливши голову на лiкоть, спокiйно й тихо заснув.

– Спить уже, – прошепотiв Гришка, що весь час слiдкував за ним. Андрiй, розповiдаючи все-таки якусь нiсенiтницю, вирвав очеретину, облущив ii й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.

– Ну, йди, стань там i дивись, – повернувся Андрiй до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело осмiхнувшись i поглядаючи назад, пiшов i став на поворотцi.

– Що за чорт! Нема! – хапаючись i поглядаючи на Гришку, шепотiв Андрiй. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цiй кишенi… зав’язано…

Розiрвавши очкур, Андрiй налапав щось тверде, схопив iз трави ножика й одрiзав усю кишеню. З розгорнутоi кишенi глянули старi бумажки, п’ятирублiвки, десятки i простi срiбнi карбованцi.

– А що, багато? – пiдбiг Гришка.

– Єсть. Ти ж позакидай цi пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь i ковбасу, а то собаки набiжать i ще розбудять… Ну, гайда! Увечерi приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер пiдожди трохи, не йди за мною.

– Андрiй Панасович!.. – несмiливо i нiяково посмiхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрiем. – Якби зараз… Сьогоднi ж недiля…

– Н-ну! – грiзно крикнув Андрiй i зупинив сiренькi, гострi своi очi на Гришцi. – Сказав увечерi… Чого ж ще!

Гришка здвигнув плечима, зiгнувся, пiдождав трохи, подивився на Тараса, всмiхнувся й тихо пiшов за Андрiем…

А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блiдий, з синiми губами, Тарас з диким одчаем i сльозами в очах розказував усе урядниковi, який поважно й суворо слухав його.

– Це Голуб! Це нiхто, як Андрiй! Гайда всi до нього! – заревли декотрi з купи. – Ходiм до нього, однiмем! Це ж розбiй!

І вся валка, з поважним урядником i зiгнутим, блiдим Тарасом попереду, гучно посунула по головнiй улицi.

III

– Куди, Ільку?..