Щось більше за нас

Цi очi, що налилися слiзьми, цi гордi губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтiння тiла, це тяжке ридання Мотрi, – тоi Мотрi, що тiльки злiсно-весело смiялась раз у раз на всi його бiйки та гордо всмiхалась на всi його скаженi речi, в котроi вiн нiколи не бачив i не думав побачити цих слiз, цих скривлених губ, – це все було так несподiвано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощiв, що спершу вiн нiчого не мiг вимовити, тiльки, якось пiднявши брови, зблiдши, нiяково скрививши губи в усмiшку, силкувався пiдняти ii голову, одтулити од лиця ii руки, заспокоiти, потiшити.

І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, вiн змiг пробурмотiти:

– От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годi… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годi ж… Ото! Ти диви…

І тiльки, як Мотря мiж хлипанням вимовила: «Тiльки… не кидай… мене…», заговорив розумно i з таким запалом невимовноi любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, пiдняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радiсно, з любов’ю дивилась на нього.

Андрiй змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулицi помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вiвцi, заляскали батогами пастухи, заторохкотiли потроху вози, заскрипiв журавель бiля криницi, задимились димарi, почулися пiснi.

– Андрiю! – тихо промовила Мотря, не пiднiмаючи голови.

Андрiй одвiв свiй погляд од червоних останнiх променiв сонця й мовчки повернув до неi голову.

– Засилай старостiв, – ще тихiше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.

– Як? Що? – не ймучи своiм ушам вiри, скрикнув Андрiй. – Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостiв? А ти ж… Та брешеш!

– Їй-богу. Годi вже… не можу…

Андрiй одхилився трохи, пiдняв ii голову й пильно подивився iй у вiчi.

– Нi, здаеться, не бреше… Правда?

– Правда, Андрiю! – всмiхнулася Мотря.

 – Їй-богу, правда. Оця бiйка, сварка… дитина… Годi вже… засилай старостiв…

– І Ілька кинеш? – здержуючись i трохи тихiше запитав вiн.

Мотря криво всмiхнулась i, нахилившись, мовчки хитнула головою.

– Зовсiм? Не пiдеш нiколи?

Мотря легше хитнула.

– Нiколи не поцiлуеш, нiколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Нiколи?

Мотря тiльки мовчала.

– Ілька?..