Щось більше за нас

Спитайте кого хочете в Сонгородi, чия то хата, i кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч i молодого, але першого злодiя на цiлий Сонгород, – злодiя, котрого сам батько вiдцурався, а добрi люди десятою вулицею обминають, з котрим мають дiло тiльки його приятелi – такi ж, як i вiн, злодii: Андрiй Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка – Мотря, декiлька голодрабцiв i весь той люд, що не мае в душi Бога й не боiться нi тучi, нi грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидiв у губернii в тюрмi, що мало, як два рази на тиждень сидить вiн на етапi, що сход збираеться його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважае: уночi грабуе-палить, а вдень або спить, або гуляе.

Сонце стоiть на пiвднi. Тихо на вулицi. Далеко виднiеться цiле мiсто – таке невеличке, що скорiше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрiвлями, зеленими садками, далекими лугами. Тiльки посерединi в’еться стежка з залiзних покрiвель – то крамницi та казеннi будинки.

Схилився Ілько на тин i завмер, – нi думок, нi бажань, навiть дихання не почув вiн в собi, тiльки чув, як сонце грiло-пекло в спину, як розливало якiсь лiнощi по тiлi й байдужiсть до всього. Байдуже дивився вiн, як пiднявся вихор, закрутив соломою, розiгнав горобцiв, попхнув до тину якусь курку, що розiп’яла хвiст, мов вiяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо-о-о-хо!.. Явдохо-о-о-о!..» Тiльки як сонце сховалось за хмару й на вулицi потемнiшало, пiдвiвся, зiтхнув i пiшов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлiгся на широкiй призьбi i знов почув його на собi, знов почув лiнощi й байдужiсть.

– Драстуй, Ільку! – вмить почув вiн коло себе.

Ілько здригнувся, розплющив очi й пiдвiвся.

– Тю! Злякала, – промовив вiн, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!

– Не пiзнав? – пiдхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку i пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всi боки.

– Аж здригнувся, – позiхаючи промовив Ілько.

– Так злякала? Ха-ха-ха! Хiба й злодii вмiють лякаться? Ото!

Ілько здивовано подивився на неi.

– Чого дивишся? Не пiзнав, може, ще й досi? Я – Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!..