Щось більше за нас

– Певне щось помiшало публiцi, – подумав я i, заспокоiвшись на тому, пiшов собi в глибину садка. Пiд бузковим кущем була широка лавочка, я лiг собi на нiй i, здригуючись вiд несподiваних варiацiй «оркестру», став дивитись у небо.

– От коли б Гаркуну стiльки публiки, як оце зiрок зараз! – зiтхнув я, блукаючи оком по безкраiм, темно-синiм небi, з якого, мов моргаючи до мене, свiтились-усмiхалися зорi.

І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано пiдвiв голову i став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долiтав до мене ледве чутно гомiн, пiдо мною цвiрчав цвiркун i бережно, потиху затьохкав у кущах соловей.

Було якось спокiйно й легко, мов я тiльки що вирвав болячий зуб.

– Ах, то музики перестали! – догадався я, i з цею догадкою острах наче морозом пройшов по менi.

– А що, як вони це тiльки спочивають, набираються духу, щоб ще голоснiше утнуть?

І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспiшавсь наспiватись; оксамитнi, м’якi згуки приемно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейкiв… тiльки без «оркестрiв» i Гаркунiв-Задунайських.

І вмить усе зникло: i минуле, i соловейко, i зорi; в очах потемнiло, в ухах заляскотiло, а по тiлi мов громовина пройшла. Музики врiзали якусь польку.

Я, як опечений, схопився й побiг до театру. Всерединi вже свiтилось, i я, радий тому, як не знать чому, пiдбiг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Менi вiдчинив Гонта i люб’язно шаркнув ногою.

– Добродiю Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? – звернувся я зараз же до антрепренера.

 – Вже хутко десять годин!

Вiн мовчки повернувся до мене вiд дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лицi i, трохи подивившись на мене, одмовив:

– Ви ж бачите, що гримiруемося…

Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справдi «гримiрувались». Себто: кожний з акторiв мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потiм у другу з червоною фарбою i, нiчесоже сумняшеся, навмання розтирав у себе по лицi всею долонею, – тiльки в Гаркуна був шматочок дзеркальця.

Потiм таким же чином умочалось у воду i в другу мисочку з сажею i вже один одному наводив брови, а кому треба було – то й вуса. Поклавши, як казали вони, «грунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свiчцi, що одиноко свiтила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сiрник i зараз же гасився. Потiм, де треба було буть зморшкам, засмаленим кiнцем сiрника проводилось декiлька тоненьких смужок.