Знахар

Хiба що до Вiльна iхати?

Вiн увесь тремтiв вiд надii, яку в ньому розбудив Антонiй, i вдивлявся у нього з тривогою.

– Не треба до Вiльна! – гнiвно вiдповiв Антонiй. – Нiкого не треба. Я сам! Я сам це зроблю!..

– Ти?! – вже з повною зневiрою закричав Василь.

– Так, я. І побачиш, ходитимеш, як колись.

– Звiдки ж ти вмiеш це робити? Це ж операцiя. Треба науки закiнчити, щоб такi речi робити. Це ти колись робив?

Антонiй спохмурнiв. Вiн не мiг перебороти того дивного бажання, просто щось його змушувало протестувати проти свого намiру.

Одночасно вiн зрозумiв, що йому не дадуть, не дозволять, не будуть вiрити. Рiч ясна, вiн нiколи не займався лiкуванням, анi тим бiльше – складанням поламаних нiг. Серед багатьох професiй, якими вiн оволодiв протягом своеi багатолiтньоi подорожi, вiн був переконаний, що нiколи нiкого не лiкував. Вiн сам дивувався з себе, звiдки так упевнено, так переконливо мiг стверджувати, що калiцтво Василя можна було вилiкувати. Вiн дивувавсь, але це нiяк не змiнювало його переконання чи применшувало його рiшення.

Антонiй Косiба не любив брехнi. Але цього разу вiн не хотiв вiд цього вiдмовитись, якщо це допомогло б досягти мети.

– Чи я це робив? – знизав плечима. – Багато разiв я це робив. І тобi зроблю, i ти одужаеш! Ти не дурний i погодишся на це.

Дверi вiдхились, i мала Наталка загукала:

– Антонiю, ходи вечеряти! А тобi як, Васильку, до лiжка принести?

– Не буду iсти, – з нетерпiнням промовив Василь, сердитий за те, що йому переривають таку важливу розмову.

 – Геть звiдси, Наталко!

Вiн почав знову розпитувати Антонiя i вiдпустив його тiльки тодi, коли у сiнях заскрипiв голос матерi, який квапив до вечерi.

Через два днi пiсля цього старий Прокiп, сидячи перед млином i пускаючи дим зi своеi люльки, покликав до себе Антонiя.

– Антонiю, що ти там наговорив моему Васильковi? – запитав вiн. – Нiбито про те лiкування.

– Я йому правду сказав.

– Що за правду?

– А те, що я можу його з того калiцтва вивести.

– Як же ти зможеш?

– Треба розрiзати, костi наново розламати i знову скласти.

Вони погано складенi.

Старий сплюнув, пригладив свою сиву бороду i махнув рукою.

– Перестань. Сам лiкар пiдтвердив, що тут нiщо не допоможе, а ти, дурний неуку, зробиш?.. Щоправда, ти розумiешся на багатьох речах як майстер. Не перечу. Бо й грiх було б… Але з людським тiлом все не так просто. Треба знати, де яка кiсточка, де яка жилочка, яка до якоi пiдходить, яка яке значення мае.