Знахар

– Янку! Про що ти говориш! – закричала вона з докором.

– Нiчого, повторюю, про що я думав. Думав також, що у разi чого, ти маеш право добиватись якоiсь ренти для Марисi. Не думаю, щоб Вiльчур знайшовся. Про це було б у газетах. Мусить же хтось управляти його майном, а Марися мае на нього право.

На обличчi Беати виступив рум’янець.

– І це ти говориш, Янку?! – закричала Беата, не приховуючи обурення.

До цього часу протягом п’яти рокiв вони жодного разу навiть пiв натяком не згадували про професора.

Окша опустив погляд.

– Я не маю права прирiкати ii на злиднi.

– А я не маю права простягати руку по його грошi. Сто разiв, тисячу разiв волiла б померти. Нiколи, чуеш, Янку, нiколи!

– Добре, не треба бiльше говорити про це. Але бачиш, якби я не помирав… Коли думав, що помру, страх охоплював мене, що станеться з вами…

– Я вмiю шити, вишивати, можу давати уроки… Все, аби тiльки не те… Подумай, iз якими очима я мала б прийти до його спадкоемцiв iз вимогами, я, яку вони… мають право вважати винуватцем його смертi.

– Авжеж, кохана, авжеж, – притулив обличчя до ii руки.

– Ну от! – зарум’янилася вона. – А тепер мусиш постаратися заснути.

– Добре. Я вже трохи сонний.

– На добранiч, любий, добранiч. Сон додасть тобi сили.

– На добранiч, щастя мое.

Прикрила лампу, лягла на софi й накрилася пледом. Через п’ятнадцять хвилин пригадала, що мусить дати на нiч краплi.

Встала, вiдрахувала двадцять крапель лiкiв, якi пахнули креозотом, долила води i нахилилася над хворим.

– Янку, – напiвголосно озвалася вона, – потрiбно випити лiки.

Вiн не прокинувся.

Тодi побачила, що у нього вiдкритi очi.

Вiн був мертвий.

Роздiл V

На пiвдорозi мiж Радолiшками i Нескупою з незапам’ятних часiв стояв водяний млин, колишня власнiсть монахiв-василiан iз монастиря у Вiцкунах, заснований ними ж за часiв короля Баторiя. Млин тепер належав Прокоповi Шапелю, якого всi звали по-бiлоруськи Прокопом Мельником.