Знахар

Схуд так, що його важко було впiзнати, а часом, коли закашлювався, так ним тiпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не мiг говорити. Тiльки пiт великими краплями виступав на чолi й вiн важко дихав.

Це було в суботу, коли панi Беата гайових вже не пустила до свого чоловiка. Вийшла до них у кухню, сама блiда i нещасна, й тихо мовила:

– Чоловiк так погано почуваеться… Не можна його мучити.

І розплакалась.

– А щоб так лiкаря привезти, панусю, – обiзвався один. – Легше тодi йому буде помирати.

– Пан не хоче лiкаря, – захитала головою.

– Я б поiхав по лiкаря, – запропонував iнший. – А пановi лiсничому можна сказати, що лiкар сам проiздом, значиться, по дорозi заiхав.

На тому й домовилися, панi Окшина витерла сльози i повернулась у спальню. Пiсля багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до лiжка хворого, зробила зусилля, щоб усмiхнутись i вдавати радiсть. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжнiх, тих страшних i болючих думок, якi терзали ii душу.

– Боже, прости менi, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його вiд мене. Я згрiшила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла iнакше!

І сльози текли по ii прозорому обличчю, а вуста тремтiли вiд шепоту незрозумiлих слiв.

Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю i на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лiд i лiки.

Несподiвано ввечерi хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершкiв i сказав:

– Здаеться, буду жити!

– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозумiло. Ти почуваешся сильнiшим. От побачиш, через мiсяць цiлком будеш здоровий.

– Теж так думаю. Чи Марiола ще не спить?

Вiн нiколи не називав ii цим iменем. Не любив його i з самого початку називав ii просто Марисею, до чого з часом призвичаiлася й Беата.

– Нi, ще не спить.

– У тебе ще е час для занять iз нею?..

Замовк, а через мить додав:

– Боже, скiльки кривди я тобi й iй завдав.

– Янку! Як ти можеш говорити такi страшнi речi! – здивувалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не вiриш. Ти дав нам стiльки щастя, стiльки найкрасивiшого щастя!..

Вiн прикрив очi й прошепотiв:

– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе бiльше. І ця моя любов не дозволить менi померти.

– Ти не помреш, не можеш померти.