Знахар

Спецiально вранцi, виходячи з дому, вiн нiчим не дав зрозумiти, що пам’ятае про цю дату – восьму рiчницю iхнього шлюбу. Але Беата знала, що вiн забути не мiг. Щороку в той день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку гарнiший i дорожчий, вiдповiдно до того, як зростали його слава i його добробут. І зараз у кабiнетi на першому поверсi е новий. Кушнiр, майстер хутрових виробiв, мав принести ще вранцi…

Професор поспiшав i швидко перевдягнувся. Вiн iще мусив заглянути до двох хворих на третьому поверсi та до пацiента, якого щойно прооперував.

Доктор Скожень, який чергував бiля нього, коротко вiдрапортував:

– Температура тридцять п’ять i дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабенький, легка аритмiя, шiстдесят на шiстдесят шiсть.

– Слава Богу, – професор усмiхнувся до нього.

Молодий лiкар iз обожнюванням поглянув на велетенську, схожу на ведмедя, постать професора. Вiн був його студентом в унiверситетi. Допомагав пiд час пiдготовки матерiалiв до його наукових робiт, коли професор iще працював науково.

Коли вiн вiдкрив власну лiкарню, доктор Скожень тут дiстав гарну платню i великий обсяг роботи. Може, в душi й шкодував, що шеф так раптово вiдрiкся вiд науковоi кар’ери, обмежився унiверситетським учителюванням i зароблянням грошей, але через це вiн не мiг його менше цiнувати. Вiн же знав, як i всi у Варшавi, що професор робив це не задля себе, працював наче раб, нiколи не завагався взяти на себе вiдповiдальнiсть, часто вершив такi чудеса, як сьогоднi.

– Ви генiй, пане професоре, – захоплено сказав вiн.

Професор Вiльчур засмiявся своiм низьким, добродушним смiхом, який спокоем i довiрою сповнював його пацiентiв.

– Без перебiльшення, колего, без перебiльшення! І ви до цього дiйдете. Але зiзнаюсь, я задоволений. Коли щось, то дзвонiть до мене. Хоч, гадаю, обiйдеться без цього. І я не хотiв би, бо сьогоднi у мене… родинне свято. Вже напевно дзвонили, що обiд пригорить…

Професор не помилявся. У його кабiнетi вже кiлька разiв озивався телефон.

– Прошу повiдомити пановi професору, – говорив лакей, – щоб вiн якомога швидше повертався додому.

– Пан професор в операцiйнiй, – щоразу однаково флегматично вiдповiдала секретарка, панна Яновичiвна.

– Що ж це так штурмують, до дiдька?! – обiзвався, входячи, головний лiкар, доктор Добранецький.

Панна Яновичiвна перекрутила валок друкарськоi машинки i, виймаючи готовий аркуш, сказала:

– Сьогоднi рiчниця шлюбу професора. Ви забули? Ви ж маете запрошення на бал.

– Ах, правда.