Знахар

– Тiльки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один iз господарiв.

Тра’ було б до комiсарiату, – зауважив iнший.

Баньковський поворушив плечима.

– Не моя справа. Пiдвезу його до Бучинця i так по дорозi, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у вiддiлок, чи як.

– Так, так, – пiдтакнули, – певне. Їхня справа.

Старий пiдсунув лежачому пiд голову мiшок iз сiном, сам сiв на голi дошки i потягнув за вiжки. Коли виiхали на шосе, вiн зручнiше всiвся i задрiмав. Кобила сама добре знала дорогу.

Прокинувся, коли вже зовсiм ясно стало на небi. Розглянувся i протер очi. За ним на возi, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловiк. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тiм’i залiплене згустками кровi. Баньковський присягнувся б, що нiколи в життi не зустрiчав його. А вже на Пiотровського з Бучинця зовсiм не був схожий. Хiба що зростом i фiгурою, бо вiн також був здоровим мужиком. З-пiд короткого, дiрявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазанi болотом штани i мiськi черевики.

– От чорт! – лайнувся вiн i задумався, що з тим усiм зробити.

Роздумував, роздумував i врештi нахилився i потряс пасажира за плече.

– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собi лихо знайде… Прокидайся!

Пасажир поволi розплющив очi i звiвся на лiкоть.

– Що ви за один, пане?.. – гнiвно запитав селянин.

– Де я е, що це? – вiдповiв питанням на питання пасажир.

– А на моему возi. Не бачиш?

– Бачу, – буркнув чоловiк i ледве сiв, пiдтягуючи пiд себе ноги.

– Ну?

– А звiдки я тут узявся?

Баньковський вiдвернувся i сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

– А я знаю? – врештi повiв плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, залiз на вiз. З Варшави, що?

– Що таке?

– Тож я й питаю, ви, пане, е варшав’янином?.. Бо якщо так, то немае чого iхати зi мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому iду. А вам же, пане, не до Вульки. О, менi вже за тим вiтряком треба повертати… Зiйдете чи як?.

– Куди? – запитав чоловiк, а в його очах стояв подив.

– Тож кажу, до варшавськоi рогатки. Ви з Варшави?

Чоловiк витрiщив очi, обтер чоло i сказав:

– Не знаю.

Баньковського аж пiдiрвало. Тепер вiн зрозумiв, що мае справу з мерзотником. Обережно обмацав собi груди, де був схований мiшечок iз грiшми, i роззирнувся. На вiдстанi, може, пiв кiлометра, тягнулися вози.