Знахар

– Якщо захочеш, маестро, дiзнатись, який насправдi мае вигляд шикозна дама, можеш за нею пiдглянути у ваннiй крiзь шпарку для ключа. Переконаешся, що у неi обвислi груди i худi ноги. Дiзнаешся про неi щось нове. Але про ii суть нiчого й далi не знатимеш. Бо навiть коли залишаеться наодинцi з собою, знiмае скафандр, який завжди носить на собi, пiд сподом мае iнший, якого нiколи не знiмае i який для неi самоi е чимось непроникливим. Правда? Зрозумiло, що е митi, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комiр.

Це хвилини катастрофи. Скафандр розриваеться, трiскаеться, з’являються шпарини i щiлини. Ось… ось, наприклад, у такiй ситуацii, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобi проiхалося щось важке.

Вiн похилився над столиком i втупив у Вiльчура своi голубi, почервонiлi очнi яблука.

– Правда? – спитав iз притиском.

– Так, – професор ствердно кивнув головою.

– Зрозумiло! – гнiвно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зiткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожноi трагедii – то безглуздя!.

. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось мiнiстерського стiльця чи розчарування? Що?.. Жiнка?.. Зрадила тебе?..

Вiльчур опустив голову i глухо проказав:

– Залишила…

Очi Обедзинського збблиснули злiстю.

– Ну то й що! – заверещав вiн. – Що тут такого?!

– Що такого? – Вiльчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!

У його голосi було щось таке, що стало останнiм аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився i замовк.

Лише через кiлька хвилин почав тихо говорити якимось жалiбним тоном:

– Пiдле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вiчно мусить порозкидати на моему шляху рiзнi жертви сентиментiв. Чорт забирай… Не пiдлягае сумнiву, що це справа умовна. Одного довбешка з нiг не звалить, iнший на скоринцi послизнеться i лоба розтрощить. Немае нiякоi мiрки, нiякого критерiю. Пий, братику. Горiлочка – то добра справа.

Sapristi![12 - Заради Бога! (Франц.)]

Вiн наповнив чарки.

– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальцi Вiльчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!

Господар злiз зi свого лiгвища в альковi й принiс пляшку, пiсля чого вимкнув свiтло. Його вже не треба було. Через вiкно з брудного подвiр’я заглядав похмурий i дощовий, але вже справжнiй день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропiти, висипало на вулицю.