Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Лiтня жiнка при схованiй пiд зеленим абажуром електричнiй лампочцi. Чотири-п’ять щойно розпакованих примiрникiв часопису «Кунстварте» нагадали менi про те, що вже почався понедiлок. Вiдмовившись вiд моеi допомоги, жiнка дiстала з вiтрини книжку, про iснування якоi навряд чи й здогадувалася, дала ii менi в руки, здивувалася тому, що я помiтив ii крiзь укриту памороззю шибу (насправдi я побачив ii ще ранiше), i заходилася шукати в конторських книгах цiну, якоi не знала, а ii чоловiк саме кудись пiшов.

Зайду потiм, увечерi, сказав я (була п’ята година пополуднi), але слова свого не дотримав.

Райхенберг.

Нiколи нiчого не знаеш про справжнi намiри людей, що ввечерi в якомусь невеличкому мiстечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за мiстом, iм доводиться користуватися трамваем, адже вiдстанi надто великi. А якщо вони мешкають у самому мiстечку, то нiяких вiдстаней, по сутi, нема, i нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своею несподiваною величиною робить його ще меншим (своею тiнню ратуша може накрити його цiлком); коли стоiш на малому майданi, ратуша здаеться такою непомiрно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмiрами майдану.

Один полiцейський знае адресу робiтничоi лiкарняноi каси, другий не знае адреси фiлii страхового товариства, третiй не знае навiть, де Йоганнесгасе. Вони виправдуються тим, що лише вiднедавна на службi.

Щоб довiдатися про одну адресу, менi довелось пiти до вартiвнi, де вiдпочивало чимало полiцейських, кожен по-своему, всi в унiформах, що вражали своею красою, новизною й строкатiстю, адже на вулицях повсюди звичайно бачиш тiльки темнi зимовi шинелi.

На вузеньких вуличках можна було прокласти тiльки по однiй-однiсiнькiй колii. Тим-то до залiзничноi станцii трамвай ходить одними вуличками, а вiд станцii – iншими. Вiд станцii – по Вiнерштрасе, де я жив у готелi «Айхе», до станцii – по Шукерштрасе.

Тричi в театрi. «Хвилi моря й кохання». Сидiв на балконi, один аж надто добрий актор зi своiм Науклером здiймае аж надто багато галасу, менi кiлька разiв накочувалися на очi сльози, як, скажiмо, наприкiнцi першоi дii, коли Гера й Леандер не могли вiдвести одне вiд одного очей. Гера виходить iз дверей храму, крiзь якi щось виднiеться, i це не може бути нiщо iнше, як холодильник.