На твердій землі

Можливо, рiд людський такi самi бактерii, як i всi iншi, i смiтники е для них найближчою стихiею.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до iдальнi, мiж дванадцятою i першою годиною. «Грiл Йорк» пишався численними написами, неоновим свiтлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, нiби з оповiдань Джека Лондона, вертеп зi запахами тютюну, олii, риби, цибулi, це стовковисько типiв й характерiв, це щедра долоня, що за маленькi грошi пропонувала вам ситiсть, це мiсце, де, крiм «гамбургiв» i «гот-догiв», ви дiстали рiднi борщi й вареники, а до того зустрiлись «зi своiми» i наговорилися до хрипоти про найважливiшi проблеми свiту.

Саме того часу це мальовниче пристановище iстотно поширилося, подвоiлась кiлькiсть стiльцiв бару, стiни змiнили свою тютюнову барву на сiро-небесну, додано збоку кубiчну, без вiкон, оббиту фанерою кiмнату, запроваджено мiкрофони з безконечною музикою i вiстями на рiзних мовах i подвоiлось кельнерок, якi заклопотано бiгали у своiх ясно-кремових халатиках, обвантаженi посудом i харчами.

З-помiж них контрастово видiлялась звинна, елегантна русявка зi синiми очима, червоними устами i вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася i звала мене Павлом Івановичем.

Одного разу вона несподiвано мене запитала:

– Павле Івановичу. Чи ви знаете Лену Глiдерс?

– Нi, – вiдповiв я незучаснено.

– Не знаете Лени Глiдерс? Це неможливо.

– Нi, – вiдповiв я тим же тоном.

– Вона малюе рiзнi такi… знаете… Модерна, – вияснила вона.

– А вона вас знае, – вияснила виразнiше.

– Мене? Як i чому? – питав я здивовано.

– Як i чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усi знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя спiврозмовниця не вмовкала.

– Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазi ту саму Лену.

– Навiть дуже, – пробував я жартувати.

– ….Уявiть, що дуже. І шкода, що ви ii не знаете.

– Можливо, й шкода.

– А, може б, ви хотiли з нею познайомитись?

– А чому б нi.

– Вона недавно прибула з Монтреалу.

– О! З Монтреалу. Розумiеться. Ви, здаеться, також з Монтреалу.

– А ви, здаеться, з Ванкуверу.

– Маете рацiю, – вiдповiв я з посмiшкою. – А чи мiг би я знати ваше iмення?

– Зiна.

– А далi?

– Далi нема. Зiна.