На твердій землі

Настала сторожка тиша, безладдя, непевнiсть, хотiлось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлiкт, повiтря насичувалось електронами.

Була година восьма, найкраще б пiти i пройтися, або ще краще одягнутися i пiти до парку, перечекати пару годин десь на самотi, а там на роботу. І коли я одягнувся i мав намiр вiдiйти, дверi насупроти вiдчинилися, i в них появилася Марта.

– Чи могла б вас на хвилину задержати? – запитала вона злагiднено, голос ii тремтiв, очi мала заплаканi, щоки червонi.

– Дуже прошу, – вiдповiв я в тон ii голосу.

– Зайдiть на хвилиночку, – попросила вона до себе.

Чергова вражаюча несподiванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисто, свiжо, двоспальне лiжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонiв, м’яка, рожева табуретка, нiчний столик, рожева лампка.

– Не зважайте на мiсце, – казала вона. – Я вас задержала, бо хотiла перед вами вибачитись.

– Передi мною? За що? Вина моя, за мною вина, – вiдповiв я.

– Нi-нi-нi! Моя поведiнка… Це дико. Я розумiю. Інколи трачуся… – ii настрiй мiстерiйно мiнявся, обличчя набирало вигляду вiзантiйськоi iкони, голос – м’якiсть шовку.

Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лiнii.

– Я вас розумiю. Вибачте, – казав я.

На мене найшло дивовижне стурбування, едине, що залишалося, – обiрвати цю розмову i вiдiйти. Марта миттю вiдгадала мiй намiр.

– Зачекайте. Ви ж ще маете час, – похапцем сказала вона.

– Маю багато справ, – мимрив я невиразно.

– Встигнете.

Їi настрiй далi мiнявся, очi швидко загорялися, появлявся лукавий посмiх. Свiжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лiнiя, болюче вiдчуття, нашi погляди вперто змагалися, тiло наливалось гарячою втомою. Хiба кинутись i зiм’яти, як хижак, свою жертву. Нi, краще вiдiйти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою пiд пахвою i з намiром вiдiйти.

– Зачекайте! – викрикнула вона. – Я ж хочу з вами говорити.

– То ж я вас слухаю, – вiдповiв я з намiром захисту.

– Колись ви казали, що… любов не вимагае виправдання, – казала вона з тiею напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

– Не заперечую цього й тепер, – вiдповiв я.

– То чого боiтесь? Чи я аж направду така страшна?

– Для цього е причини.

– Певно. Причини. Не любите мене. Любите iншу.

– І не це тiльки.

– О, Боже! То скажiть! Ви сердитесь? То ж чого?

– Ви самi добре знаете! – викрикнув я.