Таємний сад

Аж нi! В руках вона тримала старий ключ, який, схоже, дуже довгий час був у землi.

Мерi випросталася й прошепотiла:

– Можливо, його зарили тут десять рокiв тому. Схоже, це ключ вiд того саду!

Роздiл 8. Вiльшанка показуе дорогу

Мерi довго роздивляла знахiдку, вертiла ii в руках, обмiрковуючи своi подальшi дii. Оскiльки вона нiколи нi в кого не питала анi дозволу, анi поради, то й цього разу думала тiльки про те, як вiдшукати хвiртку, щоб подивитися, що знаходиться за тими стiнами i чи вижили старi кущi троянд навколо зламаного дерева.

Власне, iй дуже хотiлося бачити цей сад тiльки тому, що вiн був замкнений протягом такого тривалого часу. У ii уявi вiн був особливим, i за цi десять рокiв там мало вiдбуватися щось дивовижне. Крiм того, Мерi думала, що коли сад iй сподобаеться, то можна буде ходити туди щодня, замикати за собою хвiртку i гратися на самотi. Нiхто не знав би, де вона, бо всiм вiдомо, що хвiртка замкнена, а ключ заритий в землю.

Дiвчинка жила майже самотньо у величезному будинку iз сотнею замкнених кiмнат i не мала нiчого, що могло б розважити ii. Ця таемнича iсторiя розбудила ii сплячий мозок i розбурхала уяву. Свою роль зiграло також свiже прохолодне повiтря, яке бадьорило й змушувало активно рухатися. В Індii Мерi завжди докучала спека, тож вона завжди була млявою й слабкою тiлом i думкою. У неi не виникало жодних бажань. Тут же iй хотiлося дiяти, вiдчути щось нове.

Вона поклала ключ у кишеню й стала походжати дорiжкою, вкотре роздивляючись вже знайому до дрiбниць мiсцину. Здавалося, крiм неi сюди нiхто нiколи не приходив. Якийсь час дiвчинка не зводила погляд зi стiни або, краще сказати, плюща, що суцiль вкривав ii. Ця витка рослиннiсть збивала з пантелику: за темно-зеленим листям муру не було видно зовсiм.

Їi охопив вiдчай: бути так близько вiд мети, мати ключ i жодноi зачiпки, щоб отримати бажане. Так нiчого й не придумавши, Мерi попрямувала додому, вирiшивши, однак, що це ще не кiнець iсторii i пошуки триватимуть.

Панi Медлок дозволила Мартi переночувати вдома, але наступного ранку вона вже була в маетку, ще рум’янiша, нiж завжди, i в доброму гуморi.

– Я встала до сходу сонця – о четвертiй годинi, – розповiдала вона Мерi. – А свiтанок зустрiла в полi. Як же там гарно рано вранцi: першi променi такi нiжнi, пташки прокидаються, всюди снують зайцi.