Таємний сад

Дiти цiлий день граються в полi, тож мати каже, що вони гладшають вiд степового повiтря, а також вiд того, що, мабуть, iдять траву, як дикi понi. Наш Дiкен, йому вже дванадцять рокiв, приручив молоду конячку-понi й каже, що вона тепер його.

Мерi мимоволi почала прислухатися до сказаного.

– А де вiн взяв ii? – поцiкавилася вона.

– Знайшов у полi разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсiм маленька. Вiн став приручати ii, годувати хлiбом, смикав для неi молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слiдом i дозволяе сiдати на спину.

У Мерi нiколи не було домашнiх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нинi iй дуже захотiлося мати таку. Неабиякий iнтерес викликав у неi й Дiкен, який змiг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскiльки до цього ii нiколи нiхто не цiкавив, окрiм самоi себе.

Кiмната, у якiй для Мерi влаштували дитячу, майже нiчим не вiдрiзнялася вiд спальнi. На стiнах висiли похмурi старовиннi картини, не сприяли радiсному настрою i масивнi дубовi меблi.

На столi, що стояв посеред кiмнати, вже був накритий снiданок. У Мерi завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.

– Я не хочу цього, – сказала вона.

– Не хочете кашi?! – недовiрливо вигукнула Марта.

– Нi.

– Але ви не знаете, яка вона смачна! Покладiть собi трохи патоки або цукру!

– Я не хочу, – повторила Мерi.

– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хiба можна даремно псувати хорошi продукти! Якби за цим столом сидiли нашi дiти, вони б за п’ять хвилин усе з’iли!

– Чому? – холодно запитала Мерi.

– Чому? – повторила, як вiдлуння, Марта. – Тому, що в них майже нiколи в життi не було повних шлункiв. Вони завжди голоднi, як дитинчата яструба або лисицi.

– Я не знаю, що означае бути голодною, – сказала Мерi з байдужiстю невiгласа.

Марта з обуренням подивилася на неi.

– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця.

– Чому ж ти не вiднесеш iм усього цього? – запитала Мерi.

– Це не мое, тому взяти його не можу, – рiшуче вiдповiла Марта. – І сьогоднi не мiй вихiдний день. Менi дають вiдпустку тiльки раз на мiсяць, як i всiм iншим. Тодi я йду додому й допомагаю матерi в хатi, щоб вона трохи вiдпочила.